Біографії композиторів


Йоганн Себастьян Бах (1685-1750)

Йоганн Себастьян Бах (з нім. Johann Sebastian Bach) – німецький композитор, органіст, клавесиніст і скрипаль. Бульшу частину свого життя він працював при церкві. Його творчі пошуки тісно пов’язані з лютеранською традицією. За 50-річний період творчості лише протягом 5 років інтереси Баха були зосереджені на світській музиці. Один з кращих виконавців на органі у ті часи, Бах створив для цього інструменту твори, які стали вершиною розвитку органної літератури. Творивши практично у всіх музичних жанрах, Бах оминув провідний жанр свого часу – оперу. Композиторові з його глибоким складом думки, далеким від усього поверхневого і розважального, придворна опера була абсолютно чужа.
Й.С.БахДля Баха характерне вільне схрещування і взаємопроникнення рис різних жанрів і національних шкіл. Так, він переклав для органу і клавіру скрипкові концерти А. Вівальді та за їх зразком створив концерти для клавіру. Форма концертного аллегро лягла в основу деяких клавірних та органних фуг, у свою чергу Бах збагатив традиційні італійські форми концерту для скрипки і для клавіру, ввівши у них поліфонію.
Бах перевершив усіх своїх попередників і в майстерності форми. У його творчості досягнута вершина поліфонічної майстерності після нідерландської школи. Прийоми поліфонічного розвитку, розроблені цією школою, поєднуються у його творчості з виразовими можливостями гомофонії. Бах першим написав концертні твори для клавіру (на зразок скрипкових), затвердивши самостійне значення цього інструменту.
Найвідоміші твори композитора: “Добре темперований клавір” (1722-44), Месса сі-мінор (бл. 1749), “Пристрасті за Іоаном” (1724), “Пристрасті за Матвієм” (1727 або 1729), більше 200 духовних і світських кантат, інструментальні концерти, багаточисленні твори для органу та ін.
Всі Бахи, які жили у гірській Тюрінгії, з початку XVI ст. були органістами, скрипалями, флейтистами, трубачами, капельмейстерами. Їхнє музичне обдарування передавалося з покоління в покоління. Коли маленькому Йогану Себастьяну виповнилося лише п’ять років, батько подарував йому скрипку, на якій він швидко навчився грати. Хлопчик також мав добрий голос і співав у хорі міської школи.
У 9 років залишається сиротою, і його опікуном стає старший брат Йоган Христоф – органіст і шкільний учитель в м. Ордруф, учень видатного німецького композитора та органіста ХVІІ ст. Йогана Пахельбеля.
У 1700 році Йоган переїздить в Люнебург, де у 1702 році закінчує гімназію. Чудовий голос, володіння грою на скрипці, органі, клавесині допомогли йому поступити в хор, де він отримував невелику платню. До цих років відносяться перші композиторські кроки Баха – твори для органу і клавіру.
З 1703 року по 1708 рік він служить у Веймарі, Арнштадті, Мюльгаузені. у цей період зявляються паскальна кантата “Ти не залиши душі моєї в пеклі”, та “Капріччіо на від’їзд мого улюбленого брата” – найдавніші його твори, які дійшли до нас.
У 1708 році Бах знову оселяється у Веймарі, отримавши місце придворного музиканта у герцога Веймарського, де живе та працює 9 років. Ці роки в біографії Баха стали часом інтенсивної творчості, в якій основне місце належало творам для органа, в їх числі хоральні прелюдії, серед найвідоміших – токата і фуга ре-мінор для органу, пассакалія до-мінор. Композитор писав музику для клавіра, духовні кантати. Притримуючись традиційних форм, Йоганн Себастьян Бах доводить їх до найвищої досконалості.
Тут у Баха народилися сини, майбутні відомі композитори, Вільгельм Фрідеман і Карл Філіп Еммануїл.
У 1717 Бах приймає запрошення на службу герцога Ангальт-Кетенського Леопольда. Проживання у Кетені було найщасливішим періодом в житті композитора: князь, освічена на той час людина та непоганий музикант, цінував Баха і не заважав його творчості.
У Кетені були написані Англійські та Французькі сюїти для клавіру, три Сонати і Партити для скрипки соло, шість сюїт для віолончелі соло, шість Бранденбурзьких концертів для оркестру. Особливий інтерес становить цикл “Добре темперований клавір” – 24 прелюдії і фуги, написані у всіх тональностях і на практиці доводять переваги темперованого музичного ладу, навколо затвердження якого йшли гарячі суперечки.
З 1723 року та до самої смерті Бах живе та працює у Лейпцігу. Тут він займає посаду «музичного директора» всіх церков міста, стежачи за особистим складом музикантів і співаків, контролюючи їх навчання, призначаючи необхідні для виконання твори та виконуючи багато іншої роботи.
У “лейпцігський період” побачили світ Партита, Італійський концерт, Гольдбергівскі варіації, ряд концертів для одного, двох, трьох і чотирьох клавірів та 2-й том циклу “Добре темперованого клавіру”, який також як і перший том циклу складається з 24 прелюдій і фуг в усіх тональностях.
З допомогою циклу з двох томів “Добре темперованого клавіру” Бах не тільки розкрив величезні модуляційні перспективи нової темперованої системи, розробленої А. Веркмейстером, але й виявив можливості емоційного забарвлення кожної ладотональності.
Останньою його роботою став твір під назвою “Мистецтво фуги” (1750) – 14 фуг і 4 канони на одну тему.
Під кінець життя здоров’я Баха погіршилося, дві невдалі операції з видалення катаракти призвели до того, що він повністю осліп. 28 липня 1750 року Бах помирає, та був похований поблизу церкви св. Хоми, в якій він прослужив 27 років.
За життя Баха його геніальна творчість хоча й була відома, та не була по-достоєнству оцінена. Разом з тим справжній інтерес до творчості Баха виникає в 20-і роки 19 ст. Початок йому поклало організоване Ф. Мендельсоном-Бартольді під його ж керуванням публічне виконання “Пристрастей за Матвієм” (1829, Берлін).
Величезна творча спадщина Баха включає більше 1000 творів різних жанрів. Її можна розділити на 3 основні сфери: вокально-драматичну, органну, інструментальну – пов’язану зі світськими традиціями. Кожна сфера творчості Баха відноситься в основному до певного періоду.
Вокально-драматичні твори в більшості написані в “лейпцігський період” (1723-50), під час перебування Баха на посаді кантора Томаскірхе. Твори для клавіру, скрипки та інших інструментів пов’язані головним чином з періодом роботи придворним музикантом в Кетені (1717-23). Все найзначніше для органу було створено у “Веймарський період” (1708-1717), коли, змінивши ряд місць у Тюрінгії (Арнштадт, Мюльгаузен), композитор служив у Веймарі органістом придворної церкви.

Вольфганг Амадей Моцарт (1756-1791)

Творчість геніального австрійського композитора Моцарта вражає своєю багатогранністю. Проживши неповних 36 років, він створив безліч творів у всіх існуючих в його епоху жанрах і формах. Але, на відміну від Гайдна, основне значення якого полягало в області інструментально-симфонічної та камерної музики, Моцарт залишив у всіх жанрах, в яких він писав, твори неминущого значення. Його симфонії, опери, твори для хору з оркестром, квартети, тріо, сонати, концерти однаково значні і досі вважаються найвищим рівнем музичної думки. Як музикант він синтезував усі досягнення минулого, довівши до досконалості всі музичні жанри і перевершивши майже всіх своїх попередників.
В.А.МоцартВольфґанґ Амадей Моцарт (з нім. Wolfgang Amadeus Mozart) народився 27 січня 1756 року в родині Леопольда Моцарта, скрипаля і композитора при дворі Зальцбургського архієпископа. Батько Моцарта був одним з відомих музичних педагогів Європи, його праця «Есе з основ гри на скрипці», що була видана у 1756 році, пережила декілька видань.
Геніальна обдарованість дозволила Моцарту вже з чотирирічного віку писати музику, дуже швидко оволодіти мистецтвом гри на клавірі, скрипці, органі. Батько вміло керував заняттями сина. У 1762-71 роках він організував гастрольні поїздки – при Дворі курфюрста Баварії в Мюнхені, при Імператорському дворі у Відні та Празі, при дворах в Манґаймі, Парижі, Лондоні та Гаазі.
Талант його дітей – старша сестра Вольфганга, Марія Ганна, була обдарованою клавесиністкою, сам він співав, диригував, віртуозно грав на різних інструментах та імпровізував – всюди викликав захоплення.
Перебуваючи 1770 року у Римі Моцарт був удостоєний аудієнції папи Климента XIV – вражений талантом 14-річного музиканта, папа нагородив його однією з найвищих католицьких відзнак – Орденом Золотої шпори.
У поїздках Вольфганг знайомився з музикою різних країн, освоюючи характерні для епохи жанри. Так, знайомство з Й. К. Бахом у Лондоні, викликає до життя перші симфонії (1764 рік). Вони наслідували галантний, жвавий та енергійний стиль музики Йоганна Крістіана, який став вчителем хлопчика.
У Відні 1768 року він отримує замовлення на опери в жанрі італійської опери-buffa – «Удавана простачка» і німецького зінгшпіля – «Бастьєн і Бастьєнна». Роком раніше в Зальцбурзькому університеті була поставлена шкільна опера «Аполлон і Гіацинт».
Особливо плідним було перебування в Італії, де Моцарт удосконалюється в контрапункті у Дж. Б. Мартіні (Болонья), зустрічається з Н.Піччіні і Дж.Б.Саммартіні в Мілані, з Н.Іоммеллі, Дж.Ф. Майо і Дж.Паізіелло які очолювали неаполітанську оперну школу. Ставить в Мілані оперу-серіа «Мітрідат, цар понтійський» (1770 рік), а в 1771 році оперу «Луцій Сулла». За наполяганням Мартіні він був екзаменований у відомій Болонській філармонічній академії і був прийнятий в члени цієї академії.
Та незважаючи на талант сина, не знайшовши для Вольфганга відповідного місця служби в Італії, Леопольд і Вольфганг були змушені повернутися в Зальцбург для виконання обов’язків придворного концертмейстера у архієпископа графа Ієроніма Коллоредо.
Залишаючись в Зальцбурзі, Моцарт цілком віддався композиції: в цей час з’являються симфонії, дивертисменти, твори церковних жанрів, а також перший струнний квартет – ця музика незабаром забезпечила автору репутацію одного з найталановитіших композиторів Австрії.
У 1777-79 роках Моцарт робить невдалі спроби влаштуватися в Мюнхені, Мангеймі, Парижі. Поїздки в ці міста принесли, однак, багато емоційних (перша любов – до співачки Алоїзії Вебер, смерть матері) і художніх вражень, що відбилися, зокрема, в клавірних сонатах (ля мінор, ля мажор з варіаціями та “Rondo alla turca”), в Концертній симфонії для скрипки і альта з оркестром та інші. Окремі оперні постановки – «Сон Сципіона» (1772 рік), «Цар-пастух» (1775 рік), обидві в Зальцбурзі; «Уявна садівниця» (1775 рік, Мюнхен).
У січні 1781 року при дворі курфюрста Карла Теодора була поставлена опера Моцарта “Ідоменей, цар Критський”.
Прибувши з Мюнхена до Відня, куди попрямував на коронаційні урочистості архієпископ, Моцарт порвав з ним, відмовившись повернутися в Зальцбург.
Чудовим віденським дебютом Моцарта став зінгшпіль «Викрадення із сералю» (1782 рік). Тоді ж він одружується на Констанці Вебер – молодшій сестрі Алоїзії.
У цей час Моцарт знайомиться з Йозефом Гайдном – це знайомство переростає у міцну багаторічну дружбу та значний творчий взаємний вплив. У відомому листі від 1785 року Моцарт присвячує Гайдну свій цикл з шести квартетів.
У 1784 році Моцарт стає масоном, цей крок безпосередньо відбивається на його творчості та подальшому житті. У той час багато відомих у Європі вчених, поетів, письменників, музикантів входили в масонські ложі (Гайдн також був масоном), масонство розповсюджувалося і в придворних колах.
У цей час Моцарт починає тісно співпрацювати з придворним лібреттистом Л. да Понте. Л. да Понте сприяв постановці на сцені Бургтеатру опер, написаних на його лібрето: двох оперних шедеврів Моцарта – «Весілля Фігаро» (1786 рік) і «Дон-Жуана» (1788 рік). “Весіля Фігаро “ завоювала величезну популярність у Празі. Моцарт був запрошений диригувати кількома виставами. У січні 1787 року він та його дружина Констанца провели близько місяця в Празі. Директор оперної трупи Бондіні замовив йому нову оперу.
Опера “Дон Жуан” була вперше представлена в Празі 29 жовтня 1787 року. Тріумф цієї опери можна вважати вершиною творчого шляху геніального композитора.
У травні 1787 року помирає батько композитора.
Після повернення до Відня наприкінці 1787 Моцарта почали переслідувати невдачі, а під кінець життя – злидні. Постановка Дон Жуана у Відні в травні 1788 закінчилася провалом.
Зважаючи на безнадійність ситуації, що склалася у Відні, у квітні 1789 року Моцарт вирішив зробити концертну поїздку до Берліна, де сподівався знайти собі місце при дворі пруського короля Фрідріха Вільгельма II.
Останніми безсмертними творіннями моцартівського генія стали опера «Чарівна флейта»,замовлена у 1791 році Е.Шіканедером – письменником, актором, імпресаріо, давнім другом Моцарта – і скорботний величний Реквієм, не завершений композитором.
Опера «Чарівна флейта» (в лібретто Е. Шиканедера використано багато джерел) – один з найяскравіших прикладів моцартівського художнього синтезу. Під покровом чарівної казки з заплутаним сюжетом ховаються утопічні ідеї мудрості, добра і справедливості, характерні для епохи Просвітництва (тут також позначився і вплив масонства – опера багата на масонську символіку).
Раптовість смерті Моцарта, таємничі обставини замовлення Реквієму (як з’ясувалося, анонімне замовлення належало якомусь графу Ф. Вальзаг-Штуппаху, який мав намір видати його за свій твір), поховання в загальній могилі – все це дало привід до поширення легенд про отруєння Моцарта, які не отримали жодних підтверджень.
Втілюючи характерні риси віденської класичної школи, Моцарт узагальнив досвід італійської, французької, німецької культури, народного і професійного театру, різних оперних жанрів і ін.
У 1862 році Людвіг фон Кехель видав каталог творів Моцарта в хронологічному порядку. З цього часу найменування творів композитора зазвичай включають номер за Кехелем – так само, як твори інших авторів зазвичай містять позначення опусу. Вказівник Кехеля шість разів переглядався. У 1964 видавництво «Брайткопф і Хертель» (Вісбаден, Німеччина) опублікувало глибоко перероблений і доповнений вказівник Кехеля. У нього включено чимало творів, для яких доведено авторство Моцарта і які не були згадані в більш ранніх виданнях.


Людвіг ван Бетховен (1770-1827)

Геніальний композитор, творчість якого носить епохальний характер. Будучи разом з Гайдном та Моцартом одним з основоположників віденського класицизму, мистецтво Бетховена є поворотною точкою від епохи класицизму 18 ст. до епохи романтизму 19 ст., а його вплив на творчість декількох наступних поколінь європейських композиторів неможливо переоцінити.
Л. ван БетховенЛюдвіг ван Бетховен (з нім. Ludwig van Beethoven) народився в Бонні (Німеччина), та був хрещений 17 грудня 1770 року. Засновником музичної династії був дід композитора Лодевік ван Бетховен (Lodewijk van Beethoven, 1712-1773), фламандський музикант, який до кінця життя займав посаду капельмейстера – керівника придворної капели.
Першим учителем музики Бетховена був його батько – Йоганн ван Бетховен, який служив у капелі в якості вокаліста (тенора) та підробляв, даючи уроки гри на скрипці і клавірі. Іншими вчителями Бетховена в цей період були: органіст капели Жиль Ван ден Еден, Тобіас Фрідріх Пфайфер, друг сім’ї, який займався з ним на клавірі, і Франц Ровантіні – скрипка і альт.
Його музичний талант проявився рано, тому батько намагався зробити з нього вундеркінда і другого маленького Моцарта. Так, наприклад, на афіші першого публічного виступу в березні 1778 року Людвіг був оголошений шестирічною дитиною, в той час, як йому вже йшов восьмий рік.
Однак, найбільший вплив на початкову музичну освіту Бетховена мав Крістіан Готліб Нефе, органіст придворної капели в 1779 році. Під керівництвом Нефе Людвіг вивчав композицію, з його допомогою був написаний та виданий в березні 1783 року перший опублікований твір Бетховена – Варіації на тему маршу Дресслера. З Нефе Бетховен опрацьовував «Добре темперований клавір» Й. С. Баха, твори Генделя, знайомиться з музикою старших сучасників: Ф.Е.Баха, Гайдна, Моцарта та ін.
Бетховену виповнилось лише 10 років, як він вже працює в якості помічника органіста, а з 1784 року – штатним музикантом капели. У 1783 році були видані перші три фортепіанні сонати Бетховена, присвячені тодішньому курфюрсту Максиміліану Фрідріху, що отримали загальну назву “Курфюрст”.
У 1787 році він відвідує Відень і знайомиться зі своїм кумиром, Моцартом, який, прослухавши імпровізацію юнака, сказав: «Зверніть на нього увагу – він коли-небудь змусить світ говорити про себе». Та стати учнем Моцарта Бетховену не вдається: важка хвороба і смерть матері змусили його спішно повернутися до Бонна, де він змушений був провести ще п’ять років.
У цей час він знайомиться з людьми, які складали його оточення на найближчі роки. Франц Вегелер, молодий студент-медик, познайомив його з родиною фон Брейнінг, з якою він подружився, та працював у якості вчителя музики для дітей. Тут він знаходить ту атмосферу родинного тепла, якої йому так не вистачало вдома. Перебування в інтелігентному середовищі сприяло його зацікавленню до німецької та античної літератури, філософії. Під їхнім впливом Бетховен поступає у 1789 році на філософський факультет Боннського університету, щоправда, навчання його там було недовгим.
У Бонні Бетховен написав цілий ряд великих та малих творів: дві кантати для солістів, хору та оркестру, 3 фортепіанних квартети, кілька фортепіанних сонат (зараз їх називають Сонатинами). Більшу частину боннського періоду творчості складають також варіації та пісні, призначені для аматорського музикування. Серед них – «Бабак», «Елегія на смерть пуделя», «Вільна людина», «Зітхання нелюбого та щасливе кохання», «Жертовна пісня».
У листопаді 1792 року він остаточно покидає Бонн та переїздить до Відня – найбільшого музичного центру Європи на той час.
Тут під керівництвом Гайдна він оволодіває майстерністю контрапункту. Крім того, бере уроки гри на скрипці у Ігнаца Шуппанціга та уроки італійської вокального письма в Антоніо Сальєрі.
Перший публічний виступ Бетховена у Відні відбувся в березні 1795 року, де він дебютував зі своїм фортепіанним концертом. У своїй тривалій гастрольній поїздці 1796 року він підкорив публіку Праги, Берліна, Дрездена, Братислави, завоювавши славу неперевершеного імпровізатора та блискучого віртуоза.
Бетховен також займається педагогічною діяльністю, його найвідомішими учнями були К. Черні та Ф. Рис – обидва згодом завоювали європейську славу.
До його творчого доробку в перші десять років перебування у Відні належить переважно фортепіанна та камерна музика. У 1792-1802 роки були створені 3 фортепіанних концерту і двадцять сонат. З них тільки Соната № 8 («Патетична») має авторську назву. Сонату № 14, що носить підзаголовок соната-фантазія, назвав «Місячною» поет-романтик Л. Рельштаб. Ця соната була присвячена його коханій – юній графині Джульєтті Гвіччіарді, з якою він познайомився через сім’ю Брунсвік, де давав уроки фортепіано сестрам Терезі та Жозефіні.
Стійкі найменування збереглися також за сонатами № 12 («З траурним маршем»), № 17 («З речитативами») і більш пізніми: № 21 («Аврора») і № 23 («Аппассіоната»). У цей період крім фортепіанних, були також написані 9 (з 10-ти) скрипкових сонат (у тому числі № 5 – «Весняна», № 9 – «Крейцерова»; обидві назви також неавторські), 2 віолончельні сонати, 6 струнних квартетів, декілька ансамблів для різних інструментів.
У 1797 році з’являються перші ознаки невиліковної хвороби – прогресуючої глухоти. Усвідомлення безнадійності всіх спроб лікування недуги призвело Бетховена до душевної кризи у 1802 році, свідченням якої став знаменитий документ – «Гайлігенштадтский заповіт». Виходом з кризи стала творчість: «… Бракувало дещиці, щоб я покінчив із собою», – писав композитор. – «Тільки воно, мистецтво, воно мене утримало».
2 квітня 1800 року в Бургтеатрі проходить прем’єра Першої симфонії Бетховена, в програму концерту були включені також твори Гайдна і Моцарта, а також його власні: Септет, Перша симфонія, і один з фортепіанних концертів.
1802-15 роки (другий період згідно «трьохперіодної» класифікації, запропонованої в 1852 році одним з перших дослідників творчості Бетховена В. фон Ленцем) вважаються періодом блискучого розквіту музичного генія Бетховена.
В цей час були написані найвідоміші творіння композитора: ідеї Французької революції і визвольних змагань початку XIX ст. отримали втілення в Третій (“Героїчній”) і П’ятій симфонії, опері «Фіделіо», музиці до трагедії Й. В. Гете «Егмонт». Композитора надихали також філософські і етичні ідеї епохи Просвітництва, сприйняті ним у юності. Світ природи постає повним динамічної гармонії в Шостій («Пасторальній») симфонії, в Скрипковому концерті, в фортепіанній (№ 21) та скрипковій (№ 10) сонатах. Народні або близькі до народних мелодії звучать в Сьомій симфонії і в квартетах № № 7-9. Потужним оптимізмом сповнена Четверта симфонія, гумором та злегка іронічною ностальгією за часами Гайдна і Моцарта пронизана Восьма. Епічно і монументально трактується віртуозний жанр в Четвертому та П’ятому фортепіанних концертах, а також в Потрійному концерті для скрипки, віолончелі та фортепіано з оркестром. У всіх цих творах знайшов найповніше і остаточне втілення стиль віденського класицизму.
Коли в 1815 році померає його брат Каспар, композитор стає одним з опікунів свого десятирічного племінника Карла. Бетховен заявив свої одноосібні права на опікунство, оскільки вважав матір дитини, Джоанну негідною виконувати материнські обов’язки – крім фінансової неспроможності жінка мала проблеми із законом і репутацією, та виявився втягнутим в багаторічний судовий розгляд.
Бетховена практично повністю стає глухим. Одним з результатів глухоти Бетховена став унікальний історичний матеріал: його розмовні зошити. Бетховен використовував їх для спілкування з друзями протягом останніх десяти років. Він відповідав на письмові репліки або усно, або також вписуючи відповіді в зошит. Зошити містять суперечки про музику і з інших питань, дозволяють отримати уявлення про його особистість, погляди та ставлення до мистецтва. Для виконавців його музики вони є важливим джерелом, що дозволяє дізнатися авторську думку з питань інтерпретації його творів. На жаль, 264 з 400 зошитів були знищені (а ті що залишилися – відредаговані) після смерті Бетховена Антоном Шиндлером, який прагнув зберегти ідеалізований портрет композитора.
Творчість 1817-26 років ознаменувала новий злет генія Бетховена і одночасно стала епілогом епохи музичного класицизму. До останніх днів зберігши вірність класичним ідеалам, композитор знайшов нові форми і засоби їх втілення, що межують з романтичними, але не переходять у них.
П’ять останніх фортепіанних сонат (№ № 28-32) та П’ять останніх квартетів (№ № 12-16) відрізняються особливо складною і витонченою музичною мовою, 33 варіації на вальс Діабеллі і Багателі ор. 126 також є справжніми шедеврами.
У 1823 році Бетховен закінчив «Урочисту месу», яку сам вважав своїм найвизначнішим твором. А в травні 1824 року у Відні відбувся останній бенефісний концерт Бетховена, в якому, крім частин з меси, прозвучала його Дев’ята симфонія з заключним хором на слова «Оди до радості» Ф. Шиллера.
Помер Бетховен у Відні 26 березня 1827 року, та був похований на Верінгському кладовищі (сьогодні Парк Шуберта). У 1862 році його останки були ексгумовані для проведення розслідування причин смерті, і в 1888 році відбулося перепоховання праху композитора на Zentralfriedhof – Центральному кладовищі Відня.


Франц Шуберт (1797-1828)

Франц Шуберт – перший видатний композитор-романтик, який за своє коротке життя (прожив лише 31 рік) встиг сказати нове слово в музиці, ставши одним з родоначальників нового напряму – романтизму.
Поетична любов і чиста радість життя, відчай і холод самотності, жага мандрів і безвихідь поневірянь – всі ці почутя знайшли відгомін у творчості композитора, в його природніх та невимушених мелодіях. Основою творчості Шуберта стала пісня для голосу та фортепіано – їх він написав близько 600, на вірші більше ста авторів, зокрема – Й.Гете, Ф.Шиллера, В.Мюллера, Г.Гейне, Й.Майргофера та ін.
Ф.ШубертФранц Петер Шуберт (з нім. Franz Peter Schubert) народився 31 січня 1797 року в сім’ї шкільного вчителя в Ліхтенталі (передмісті Відня, що у Австрії).
У родині Шуберта (як і взагалі в німецькій бюргерської середовищі) музику любили, але допускали лише як розвага; професія музиканта вважалася недостатньо почесною. Початкуючому композитору належало піти по стопах батька, як і старшим братам Франца. У свята в їхньму домі збирався гурток музикантів-любителів, сам батько навчав Франца грі на скрипці, а старший брат Ігнац – на клавірі. Теорію музики Францу викладав церковний регент Міхаель Гольцер, він же вчив хлопчика й грі на органі.
Коли Шуберту виповнилося 11 років, його віддали в церковно-співочу школу – конвікт. Там був учнівський оркестр, де Шуберт виконував партію першої скрипки, а іноді навіть диригував.
У 1810-му році Шуберт пише свій перший твір. Пристрасть до музики охоплювала його усе більше й більше і поступово витиснула всі інші інтереси. Його гнітила необхідність вивчати будь-що, окрім музики, і через п’ять років, так і не закінчивши конвікт, Шуберт пішов з нього. Це призвело до погіршення відносин з батьком, який усе ще намагався наставити сина “на шлях істинний”. Поступаючись йому, Франц пішов у вчительську семінарію, а потім виконував обов’язки помічника вчителя в школі свого батька.
Бажаючи повністю присвятити себе музиці, Шуберт залишає роботу в школі, що призводить до розриву відносин з батьком, який по суті залишає його без засобів на існування, і переселяється у Відень в 1818 році. Залишається такий непостійний заробіток, як приватні уроки і видання творів.
До цього часу він вже автор п’яти симфоній, семи сонат і трьохсот пісень, серед яких “Маргарита за прядкою”, “Лісовий цар”, “Форель”, “Мандрівник” – їх знають, їх співають…
Протягом декількох років Шуберту доводиться жити у своїх друзів – серед них теж є композитори, є художник, поет, співак. Навколо Шуберта формується гурток творчої молоді – душею його стає він сам. До цього часу відносяться знамениті “Шубертіади” – вечори, присвячені виключно музиці Шуберта. Учасники «Шубертіад» ставали першими слухачами, а часто і співавторами (Й. Майргофер, І. Зенн, Ф. Грільпарцер) геніальних пісень лідера їхнього гуртка. Бесіди та палкі суперечки про мистецтво, філософію, політику чергувалися з танцями, для яких Шуберт написав масу музики, а часто просто її імпровізував.
Менуети, екоссези, полонези, лендлери, польки, галопи – таким є коло танцювальних жанрів, але над усім підносяться вальси – вже не просто танці, а скоріше ліричні мініатюри. Психологізуючи танець, перетворюючи його в поетичну картину настрою, Шуберт передбачає вальси Ф. Шопена.
Розквіт творчості Шуберта припадає на 1820-ті роки. У цей час він створює свої кращі інструментальні твори: лірико-драматичну «Незакінчену» симфонію (1822 рік) та епічну, життєстверджуючу до-мажорну (останню, Дев’яту за рахунком). Обидві симфонії довгий час були невідомі: до-мажорна була виявлена Р. Шуманом у 1838 році, а «Незакінчена» – знайдена лише в 1865 році. Обидві симфонії мали великий вплив на композиторів другої половини XIX ст., визначивши різні шляхи романтичного симфонізму.
Останні роки життя він багато хворіє, бідує, та творча активність його не слабшає, а навпаки – музика його стає усе глибшою, масштабнішою і виразнішою.
Багато труднощів і невдач було з оперними постановками. Незважаючи на це, Шуберт написав для театру близько 20 творів – опери, зінгшпілі, музику до вистави В. Чезі «Розамунда». Він створює і духовні твори (в тому числі 2 меси). Чудову по глибині та силі впливу музику писав Шуберт в камерних жанрах – 22 сонати для фортепіано, 22 квартети, близько 40 інших ансамблів. Його експромти і музичні моменти поклали початок романтичній фортепіанній мініатюрі.
Новатором постає Шуберт у вокальній пісенній творчості. Шедеврами вважаються два його вокальні цикли на слова В.Мюллера – “Чарівна мельничка” (1823 рік) та “Зимовий шлях” (1827 рік). Вершина вокальної творчості Шуберта – “Лебедина пісня” – сбірка пісень на слова різних поетів, у тому числі Г.Гейне.
Успіх першого і єдиного авторського концерту, організованого весною 1828 року (за кілька місяців до смерті), привернув нарешті увагу музичної громадськості. Його музика, перш за все пісні, починає швидко поширюватися по всій Європі.
Шуберт повний сміливих планів, він інтенсивно працює над новими творами. В останні місяці свого життя він пише такі шедеври як Симфонія до мажор, струнний квінтет до мажор, три останні фортепіанні сонати. В останні тижні життя Франц Шуберт починає працювати над новою симфонією…
Але 19 листопада 1828 року, захворівши на тиф, Шуберт помирає. Був похований на Віденському кладовищі поряд з могилою Бетховена.

Фредерік Шопен (1810-1849)

Лише одного музичного інструменту – фортепіано – вистачило Шопену, щоб розкрити музичні таємниці своєї геніальної душі. Вся барвистість романтичного світовідчуття, все те, що зазвичай вимагало для свого втілення монументальних композицій (симфоній або опер), геніальному композитору та піаністу вдалося виразити у фортепіанній музиці (творів за участю інших інструментів, людського голосу або оркестру у Шопена одиниці).
Ф.ШопенФредерік Шопен (з пол. Fryderyk [Franciszek] Chopin, іноді Szopen; з фр. Frederic [Francois] Chopin) народився 1 березня 1810 неподалік від Варшави, столиці Польщі, в містечку Желязова Воля. Мати Шопена – Юстина Кшижановська – була полькою, батько – Ніколя Шопен – французького походження. Сім’я Шопена жила в маєтку графа Скарбека, де батько служив домашнім учителем.
Після народження сина Ніколя Шопен отримав місце вчителя у Варшавському ліцеї, і вони усією сім’єю переїздять до столиці.
Маленький Шопен ріс в оточенні музики. Його батько грав на скрипці і флейті, мати добре співала і трохи грала на фортепіано. До п’яти років хлопчик уже впевнено виконував нескладні п’єси, розучені під керівництвом старшої сестри Людвіки, а на восьмому році життя Шопен почав складати власні композиції.
21 лютого 1818 року його запросили брати участь у концерті, організованому у Варшаві Товариством благодійності. З цього моменту до Фредеріка прийшла слава. Він був просто нарозхват. Щовечора до його будинку під’їжджали елегантні екіпажі і відвозили його у відомі варшавські салони, де він виконував свої імпровізації.
Тоді ж Шопен бере уроки фортепіанної гри у відомого чеського музиканта Войцеха Живного (згодом той відмовиться від занять з юним віртуозом, заявивши, що нічому більше навчити його не зможе).
У 1821 році, ледь досягнувши 11 років, маленький композитор складає Полонез ля-бемоль мажор і підносить його своєму вчителю Живному в день його іменин. Через рік був написаний знаменитий Полонез соль-дієз мінор.
Композиторський і виконавський таланти хлопчика розвивалися настільки стрімко, що до дванадцяти років Шопен вже не поступався кращим польським піаністам.
У вересні 1823 року Шопен поступає в 4 клас Варшавського ліцею, де успішно навчається. У роки навчання проявляються різнобічні здібності музиканта. Юнак вільно володів французькою та німецькою мовами, жваво цікавився історією Польщі. Він писав вірші, малював і накидав карикатури. Майбутній геній відрізнявся гостротою розуму, спостережливістю, а також проявляв неабиякі акторські здібності.
Після закінчення ліцею Шопен поступає у Вищу школу музики. Тут його заняттями керує педагог та виконавець Йосип Ельснер.
Феноменальні здібності юного піаніста, композитора і імпровізатора у той час вельми цікавили Варшавську публіку. Його безперестанку запрошували на вечори, світські раути. Звичайно ж, спілкування з висококультурними людьми не могло пройти безслідно для Фредеріка, тим більше що багато хто з його нових знайомих в майбутньому допомогли йому увійти у світ високої музики. Чималий вплив на його світогляд зробили тодішні гуртки інтелектуальної молоді столиці, серед якої він обертався, її демократичні і патріотичні настрої.
До цього часу Шопен вже був визнаний кращим піаністом Польщі. Досяг зрілості і його талант композитора. Про це свідчать два концерти для фортепіано з оркестром, написані в 1829-1830 роках, які й сьогодні входять до репертуару багатьох виконавців по всьому світу.
У цей час до Шопена приходить перше почуття – він закохується в Констанцію Гладковську, яка навчалась співу в Варшавській консерваторії. Під враженням цього почуття він пише одну з кращих своїх пісень – “Бажання”.
В 1829 році Шопен відвідує Відень (тодішню музичну столицю Європи), де дає два концерти, які проходять з великим успіхом, що відкривав перед ним шлях до блискучої артистичної кар’єри в Європі.
2 листопада 1830 Шопен залишає батьківщину (як потім виявиться – назавжди), везучи з собою дорогий його серцю подарунок – срібний кубок із жменею рідної землі.
Під час гастрольної поїздки до Відня та по містах Німеччини Шопена наздогнала звістка про поразку польського повстання (1830-31 років). Трагедія Польщі стала найсильнішою особистою трагедією, з’єдналася з неможливістю повернення на батьківщину (Шопен був другом деяких учасників визвольного руху). Біль та розпач, болісне занепокоєння за родину та кохану він вилив у трьох своїх найбільш драматичних і глибоко трагічних творах: етюді до мінор, часто званому «Революційним» і прелюдіях ре мінор і ля мінор.
Пережите в цей період часу Фредеріком потрясіння залишиться в ньому глибоким слідом на все життя. Туга за батьківщиною, нещасна любов, нарешті, хвороба легенів, яка мучила його довгі роки, повалить композитора в глибоку печаль і меланхолію. Цей настрій згодом стане домінантним у всіх його майбутніх творах.
Подальше життя Шопена пов’язане з Парижем, куди він потрапляє в 1831 році. У цьому кипучому центрі художнього життя Шопен зустрічається з людьми мистецтва з різних країн Європи: композиторами Г.Берліозом, Ф.Лістом, Н.Паганіні, В.Белліні, Дж.Майєрбером , піаністом Ф.Калькбреннером, літераторами Г.Гейне, А. Міцкевичем, Жорж Санд, художником Е. Делакруа (що написав портрет композитора).
Париж 30-х років XIX століття – один з вогнищ нового, романтичного мистецтва, і – за словами Ліста – Шопен відкрито стає до лав романтиків.
Шопен підкорив Париж спочатку як піаніст. На концертах Шопен головним чином виконував свої власні твори: концерти для фортепіано з оркестром, концертні рондо, мазурки, етюди, ноктюрни, Варіації на тему з опери Моцарта «Дон Жуан» (саме про ці варіації писав видатний німецький композитор і критик Роберт Шуман: «Шапки геть, панове, перед вами геній»).
У створених в перші роки паризького життя етюдах Шопен дає своє розуміння віртуозності (на противагу мистецтву модних піаністів) – як засобу, підпорядкованого вираженню художнього змісту та нерозривного з ним. Сам Шопен мало виступав у концертних залах, віддаючи перевагу камерній, більш затишній обстановці світського салону. Доходів від концертів та нотних видань бракувало, і Шопен вимушений був давати уроки фортепіанної гри.
У 1838 році на острові Мальорка (куди він поїхав у лікувальних цілях з подругою – письменницею Жорж Санд) був завершений цикл фортепіанних прелюдій у всіх тональностях, які стають справжньою енциклопедією романтизму.
У 1840 році з’являється Друга соната сі-бемоль мінор – один з найтрагічніших творів Шопена. Її 3 частина – «Похоронний марш» – до сьогоднішнього дня залишилася символом жалоби. Серед інших великих творів – чотири балади, чотири скерцо, Фантазія фа-мінор, Баркарола, Соната для віолончелі та фортепіано. Але не менше значення для Шопена мали жанри романтичної мініатюри; з’являються нові ноктюрни (всього близько 20-ти), полонези, вальси, експромти. Особливо любив Шопен мазурку – їх він написав аж п’ятдесятдві.
Вінцем всієї творчості Шопена стала Третя соната сі-мінор (1844 рік), в якій, як і в інших пізніх творах, посилюється барвистість, колористичність звучання. Смертельно хворий композитор створює музику, сповнену світла.
В останні роки життя Шопен здійснює велику гастрольну поїздку по Англії та Шотландії (1848 рік), яка, як і розрив відносин з Жорж Санд, остаточно підірвала його здоров’я.
Помер Фредерік Шопен в Парижі 17 жовтня 1849 року на руках у своєї старшої сестри Людвіки.
На похороні геніального композитора звучав Реквієм улюбленого ним Моцарта. Виконувалися і його власні твори, серед яких був і похоронний марш з фортепіанної сонати сі-бемоль мінор у виконанні оркестру. Похований на кладовищі Pere-Lashaise, а серце його (за заповітом) зберігається у Варшаві в костьолі Святого Хреста.


Ференц Ліст (1811-1886)

Ліст увійшов в історію Європейської музики як сміливий новатор в області музичної форми, гармонії, він збагатив новими фарбами звучання фортепіано та симфонічного оркестру, дав цікаві зразки трактування ораторіальних жанрів, романтичної пісні, органних творів. Сприйнявши багато від культурних традицій Франції та Німеччини, став національним класиком угорської музики, та зробив величезний вплив на розвиток музичної культури всієї Європи.
Ф.ЛістФеренц (Франц) Ліст (з угор. Liszt Ferenc, з нім. Franz Liszt) народився 22 жовтня 1811 року в угорському селі Доборьян, у сім’ї Адама Ліста – доглядача кошари в маєтку князя Естергазі, музиканта-аматора, який спрямовував перші заняття свого сина на фортепіано.
Вже в 9 років Ліст починає публічно виступати (у 1819 році він виступає у салонах Ейзенштадту та Бадена), а в 1821-22 роках займається у Відні у К.Черні (уроки фортепіано) і А.Сальєрі (уроки композиції).
Після надзвичайно успішних концертів у Відні та Пешті (1823 рік) – публіка була просто у захопленні від гри вундеркінда, – Адам Ліст везе сина до Парижа. Юний віртуоз підкорює своїми виступами Париж, і цей тріумф остаточно закріпив за Лістом славу нового Моцарта.
Та іноземне походження виявилося перешкодою для вступу до консерваторії, тому музичну освіту Ліст змушений був брати приватними уроками по інструментовці у Ф.Паера (відомого композитора та капельмейстера італійської опери) та гармонії і контрапункту у професора А.Рейхи.
У цей час (Лісту лише 12 років) з’являється його перша опера “Дон Санчо або Замок кохання”, перші фортепіанні п’єси.
Смерть батька в 1827 році рано змусила Ліста турбуватися про власне існування.
Світогляд юнака формується під впливом ідей утопічного соціалізму А.Сен-Сімона, християнського соціалізму абата Ф.Ламенне, французьких філософів XVIII ст. та ін. Художні ідеали Ліста виховуються в руслі французького романтизму, у спілкуванні з В.Гюго, О.Бальзаком, Г.Гейне, під впливом творчості Н. Паганіні, Ф. Шопена, Г. Берліоза.
Вони були сформульовані в серії статей «Про становище людей мистецтва і про умови їх існування в суспільстві» (1835 рік) та в «Листах бакалавра музики» (1837-39 роки), написаних у співпраці з М.д’Агу (згодом писала під псевдонімом Даніель Стерн).
Якщо Берліоз підкорив Ліста грандіозними задумами, безкомпромісною відданістю великому мистецтву та повним запереченням всього поверхневого чи з нахилом моді, то Паганіні потряс його демонічною віртуозністю, пов’язану з корінним оновленням всієї скрипкової техніки, а Шопен підкорив Ліста незрівнянною поетичністю музики та фортепіанного виконання, у якому техніка цілком підпорядкована поетичного задуму.
Разом з Марі д’Агу Ліст здійснює тривалу подорож до Швейцарії (1835-37 роки), де викладає в Женевській консерваторії, та Італії (1837-39 роки). У 1835 році в них народжується дочка – Бландіна. Через кілька років вони розлучилися, та той час щастя взаємного кохання, яскраві враження від природи, знайомство з шедеврами мистецтва – все це, очевидно, з особливою силою змусило Ліста відчути в собі не лише віртуоза, а насамперед художника.
За десять років (1837-1847 роки) Ліст об’їхав всю Європу – від Лісабона до Москви, від Гетеборга до Афін. Зокрема у Росії він був тричі – у 1842, 1843 та 1847 роках. У 1847 році він побував у багатоьх містах України – Києві, львові, Чернівцях, Єлисаветграді, Житомирі, Немирові, Бердичеві, Кременчуці, Одесі, Миколаєві. Саме тут народжуються його фортепіанні п’єси «Українська балада» та «Думка» на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні», твори, присвячені Іванові Мазепі.
Після одного з концертів у Києві, він знайомиться з княгинею Кароліною Сайн-Вігенштайн (дівоче прізвище – Іванівська, а по матері вона належала до багатого роду Потоцьких), яка стає його музою впродовж усього його наступного життя.
Ліст перериває свою кар’єру концертуючого піаніста, щоб цілком віддатися сім’ї та творчості. Давши в 1847 році прощальний концерт у Єлисаветграді, Ліст переселяється до Німеччини, у Веймар, де займає посаду капельмейстера при княжому дворі, керує оркестром і оперним театром.
Веймарський період, що триває з 1848 по 1861 роки – час «зосередженості думки», як його називає сам композитор, – це насамперед період інтенсивної творчості. У цей час він здійснює багато великих задумів і створює дві програмні симфонії, дванадцять симфонічних поем, два концерти для фортепіано з оркестром і «Танець смерті» для того ж складу. Серед фортепіанних творів цього періоду виділяється монументальна одночастинна Соната сі-мінор. Одночасно Ліст в прагненні до вищої досконалості свого фортепіанного стилю переробляє майже всі найбільш значні з раніше створених п’єс для фортепіано. Так народжуються остаточні редакції «Угорських рапсодій», циклу «Роки мандрівок», етюдів, перекладів. Ліст-виконавець у ці роки виступає в новій для себе якості – диригента Веймарського придворного оперного театру.
Творча практика Ліста цього періоду породжує новий жанр оркестрової музики – симфонічну поему. Вже саме найменування вказує на союз музики («симфонічна») і літератури («поема»). Взявши за основу програмну увертюру на кшталт «Егмонта» або «Коріолана» Бетховена, Ліст надав її одночастинній формі більшу масштабність та свободу, що давало можливість втілювати найрізноманітніший, що найчастіше спирається на якесь літературне джерело, зміст. Так виникли симфонічні поеми «Прелюди» (за Ламартіном), «Що чути на горі»«Мазепа» (за Гюго), «Гамлет» (за Шекспіром), «Ідеали» (за Шиллером), «Орфей», «Прометей» (за давньогрецькими міфами) і т. п.
Відомий французький композитор Сен-Санс особливо підкреслював роль Ліста як творця симфонічної поеми, адже після Ліста і навіть ще за його життя симфонічна поема стала найбільш поширеним жанром програмно-симфонічної музики.
Особливе місце у творчості Ліста займають його “Угорські рапсодії” (їх він написав дев’ятнадцять). І тут також Ліст виявився сміливим новатором, створивши найцікавіші зразки втілення характерної народно-національної тематики в дуже вільну, але по-своєму переконливу форму, яка в музикознавстві дістала назву рапсодичної.
У Веймарі Ліст організовує виконання кращих творів оперної та симфонічної класики, новітніх творів. Він вперше поставив «Лоенгріна» Р.Вагнера, «Манфреда» Р.Шумана, диригував симфоніями та операми Г. Берліоза і ін.
Розквіту досягає і його музично-критична діяльність, що ставить своєю метою утвердження нових принципів передового романтичного мистецтва (книга «Ф.Шопен», 1850 рік; статті «Берліоз і його симфонія Гарольд»«Роберт Шуман», «Летючий голландець» Р. Вагнера тощо). Ліст є головним організатором «Нововеймарского союзу» та «Загального німецького музичного союзу», при створенні яких він спирався на підтримку видних музикантів, що згуртувались навколо нього у Веймарі (І.Рафф, П.Корнеліус, К.Таузіг, Г.Бюлов та ін.).
Однак консервативність влади та інтриги при дворі все більше перешкоджають Лісту здійсненню його грандіозних задумів, змушують його відмовитися від посади.
З 1861 року Ліст подовгу живе у Римі, де робить спробу реформи церковної музики, пише ораторію «Христос» (1866 рік), а в 1865 році приймає сан абата (частково під впливом княгині К.Вігенштайн).
Важкі удари долі переживає Ліст у ці роки – у 1860 році від туберкульозу помирає його син Данієль, а в 1862 році – дочка Бландіна.
Настроями розчарування та скепсису просякнуті його пізні твори – фортепіанні п’єси «Сірі хмари» (1881 рік), «Траурна гондола»«Чардаш смерті» (1882 рік), другий (1881 рік) та третій (1883 рік) «Мефісто-вальс», остання симфонічна поема «Від колиски до могили» (1882 рік).
Разом з тим у 60-80-ті роки Ліст віддає особливо багато сил та енергії розвитку угорської музичної культури. Він регулярно проживає в Пешті, виконує там свої твори, зокрема пов’язані з національною тематикою (ораторія «Легенда про святу Єлизавету», 1862 рік; «Угорська коронаційна меса», 1867 рік і ін.), сприяє заснування Академії музики в Пешті (він був її першим президентом), пише фортепіанний цикл «Угорські історичні портрети», 1870-86 роки), останні «Угорські рапсодії» (16-19) та ін.
У Веймарі він безкоштовно займається з численними учнями з різних країн (А.Зілоті, В.Тіманова, Е.д’Альбер, Е.Зауер та ін.). У Відні славляться «Лістівські тижні», програми яких складаються з його симфонічних та фортепіанних творів. Часто його можна побачити на естраді разом зі своїми учнями.
1885 та 1886 роки у Європі проходять під знаком урочистостей у зв’язку з сімдесятип’ятиліттям Ліста.
Помирає видатний композитор та піаніст від запалення легень 31 липня 1886 року в Байройті.


Едвард Гріг (1843-1907)

Едвард Гріг народився 15 червня 1843 року, він став четвертою дитиною у великій дружній родині. Його батьки були непоганими музикантами. Едварду виповнилося шість років, коли мати вирішила навчати його музиці.
Е.ГрігОдного літнього ранку 1858 року до дачі консула Гріга прискакав вершник на арабському коні. Це був знаменитий Уле Булль – скрипаль і композитор, який приїхав в гості до свого старого друга.
У цю пору Булль вже завоював світову славу. Він концертував у Європі та Америці, грав власні обробки норвезьких народних пісень і танців, знайомив весь світ з мистецтвом рідної країни. Дізнавшись, що син Гріга дуже любить музику і навіть пробує складати, скрипаль негайно посадив хлопчика за рояль.
Результат прослуховування виявився зовсім несподіваним і для Едварда, і для його батьків. Коли Гріг закінчив грати, Уле Булль підійшов до нього, ласкаво поплескав по щоці і сказав: «Ти повинен їхати в Лейпціг і стати музикантом».
На одній із старовинних вуличок Лейпцига оселився в приватному пансіоні юний Едвард… Розпочалися заняття. Перші успіхи, перші розчарування. Важко сказати, чого було більше.
У той час в Лейпцігській консерваторії викладали одні з кращих музикантів того часу. Ідолом Едварда став Ернст Венцель. Займався Едвард і у знаменитого піаніста Ігнаца Мошелеса, який теж дуже багато чому навчив Гріга.
Юний музикант працював день і ніч, ледь знаходячи час для їжі. Такі заняття виявилися непосильними для слабкого від природи організму Едварда. Навесні 1860 Гріг тяжко захворів. Здоров’я було підірване, і було досить незначної застуди, щоб почався важкий плеврит. Довелося повернутися на батьківщину, в Берген. Уважне лікування і турботливий догляд рідних підняли Едварда, але наслідки хвороби залишилися. Все життя Гріг страждав на туберкульоз, а в останні роки дихав лише частиною одної, лівої легені: праве було абсолютно зруйноване.
У 1862 році Гріг закінчив консерваторію. На випускному іспиті він грав свої мініатюри. Актовий концерт проходив в «Гевандгаузі», в урочистій обстановці, і Гріг дуже хвилювався. Але іспит він склав блискуче. Його п’єси сподобалися і публіці і професурі. Хвалили і чуйне, тонке виконання. Гріг отримав диплом композитора та піаніста. Однак сам він до своїх творів ставився дуже суворо, набагато суворіше, ніж інші.
Тепер Гріг повертався на батьківщину повний надій, високих прагнень, готовий до боротьби за культуру, за розквіт скандинавського мистецтва. Зимовий сезон 1862-1863 року порадував Бергенських любителів музики новинкою: відбувся перший концерт із творів Едварда Гріга.
Успіх був дуже великий. Слухачів полонили щирість, свіжість, безпосередність музики молодого композитора, його мелодійний дар. Жителі Бергена могли пишатися талановитим музикантом.
Величезне значення для Гріга мало його знайомство з молодим талановитим норвезьким композитором Рікардом Нурдроком. Воно відбулося взимку 1864 року. Нурдроком був старший Гріга всього на один рік, але у нього вже цілком склалися погляди на мистецтво. Нурдроком вважав, що немає музики «взагалі скандинавської», що музика датська, норвезька, шведська самостійні і кожна має свої відмінні національні особливості. На думку Нурдрокома, композиторам слід перш за все дбати про розвиток самобутніх національних рис музики свого народу, а не наслідувати німецьких композиторів, хоча б і таким відомих, як Шуман і Мендельсон…
Молоді люди швидко подружилися. Гріг і Нурдроком хотіли не тільки писати музику, а й пропагувати її. З цією метою вони організували в Копенгагені музичне товариство, яке мало знайомити публіку з творами молодих композиторів Данії, Швеції та Норвегії. Його назвали «Суспільством Евтерпи» на честь музи – покровительки музики. Як завжди, Гріг багато працював. Але встиг написати він лише один твір – концертну увертюру «Восени», так як раптово його звалила лихоманка.
Один з романсів Гріг присвятив своїй кузині Ніні Хагеруп. Ніна жила в Копенгагені з матір’ю, відомою драматичною актрисою Верліг Хагеруп. Від матері вона успадкувала сценічне обдарування. У неї був чудовий голос, і вона мріяла про сцену, про спів, про те, щоб знайомити публіку з талановитими творами сучасних композиторів. Ніна чудово виконувала романси Гріга.
Молоді люди любили один одного, але мати Ніни не хотіла й чути про шлюб. Вона бажала для своєї дочки більш солідного чоловіка, а не нікому не відомого композитора. «У нього нічого немає, і він пише музику, яку ніхто не хоче слухати», – скаржилася вона своїй приятельці. Гріг мав довести матері Ніни, що вона помиляється. У 1866 році він приїхав до Кристіанії і, перш за все, вирішив дати концерт, щоб отримати популярність. Це був справжній норвезький концерт. І публіка і преса були в захваті.
«Цей гарний початок додав мені мужності, віри в майбутнє», – згадував Гріг. Незабаром Філармонічне суспільство Кристианії запросило Грига на посаду диригента. З’явилися і запрошення давати уроки. Тепер молодий музикант міг вважати себе матеріально забезпеченим. Молоді люди отримали згоду на шлюб. Весілля відсвяткували 11 червня 1867 року.
Почалася найчудовіша пора в житті композитора – розквіт таланту, наступ творчої зрілості. Нові твори завойовують визнання публіки. Це і нові романси, і перша зошит «Ліричних п’єс», і збірник норвезьких танців, в яких відбилися враження Гріга від поневірянь по рідній країні.
Незабаром після свого вдалого концертного дебюту в столиці Норвегії Гріг із захопленням зайнявся громадською діяльністю. За його активної участі 14 січня 1867 в Кристіанії відбулося відкриття Музичної академії – першого норвезького музичного навчального закладу. У 1871 році разом з молодим норвезьким композитором Іуханом Свенсеном, теж вихованцем Лейпцігської консерваторії, Гріг організовує Музичне товариство, що об’єднало музикантів-виконавців. Скоро це товариство стає найважливішим центром концертного життя не тільки Кристіанії, а й всієї Норвегії.
Після повернення з Риму Гріг написав свій перший музично-драматичний твір – «У врат монастиря» на текст Бйорнсона. Композитор присвятив його Лісту. Слідом за ним, в тому ж 1871 році, з’явилася мелодрама «Бергліот», також за поемою Бйорнсона. Сюжет її письменник почерпнув в одній із стародавніх ісландських саг.
Потім увагою Грига знову заволодів твір Бйорнсона, на цей раз його драма «Сігурд Юрсальфар», що оповідає про події далекого минулого Норвегії. Гріг натхненно працював над «Сігурдом». Музика до драми була закінчена в надзвичайно короткий термін – всього за вісім днів.
Гріг мріяв про створення національної норвезької опери. Він хотів написати її у співпраці з Бйорнсоном. Однак задумом цього повністю так і не вдалося здійснитися. У 1873 році поет надіслав Грігу три перші сцени майбутньої опери «Улаф Трюгвасон». Наступні сцени були написані Бйорнсоном. Спочатку він виїхав за кордон, потім Гріг захопився роботою над музикою до «Пер Гюнт»… Багато років по тому ці три сцени були оркестрована і виконані.
До поетичних сторінок творчості Гріга відноситься його вокальна лірика. І в ній багато що пов’язане з ім’ям Бйорнсона. Чудесні романси «За добру пораду», «Принцеса», «Таємна любов», «Перша зустріч» написані на його вірші. Багато творів Бйорнсона надихнули композитора.
Влітку 1898 Гріг організував у Бергені перший норвезький музичний фестиваль. Активну участь у ньому взяли всі норвезькі композитори, всі великі музичні діячі. У Берген, на запрошення Гріга, прибув з Голландії прославлений в той час оркестр під управлінням всесвітньо відомого диригента Віллема Менгельберга.
Великий розмах і видатний успіх Бергенського фестивалю привернули до батьківщини Гріга загальну увагу. Норвегія могла тепер вважати себе рівноправною учасницею музичного життя Європи. І це було величезною заслугою Гріга.
«Норвегія, Норвегія! Нехай Ібсен сто раз стверджує, що краще належати до великої нації. Я, можливо, і погодився б з ним у практичному сенсі, але ні на йоту більше. Бо, з ідеальної точки зору, я не хотів би належати до жодної іншої нації на світі. Я відчуваю, що чим старшим я стаю, тим більше люблю Норвегію…» Ці слова Гріга, які ми читаємо в одному з його листів останніх років життя, не розходилися з дійсністю.
У цей час ще більше посилилося прагнення композитора займатися обробкою справжніх народних пісень, найяскравіших зразків норвезького фольклору. Гріг повертається і до старих записів часів подорожей з Буллем, робить перекладання їх для фортепіано, прагнучи зберегти всі особливості норвезького народного музикування.
15 червня 1903 Гріг святкував своє шістдесятиріччя. З усіх боків надходили численні гарячі побажання здоров’я, щастя, довгих років життя, дружні знаки любові та поваги.
Він отримав п’ятсот телеграм і листів з багатьох країн світу.
У 1906 році Гріг знову розпочинає велике турне: концерти в Празі, Лондоні, Амстердамі, а навесні 1907 року – Берлін, Кіль, Мюнхен. Це його останні виступи. У травні Гріг повертається до Норвегії, в Тролльгауген. У середу, 4 вересня 1907 року, рано вранці Гріга
 не стало.


Лисенко Микола Віталійович (1842-1912)

М.ЛисенкоНародився видатний український композитор 10 березня 1842 року  у с. Гриньки, що на Полтавщині, в заможній родині – батько служив полковником, а мати походила з поміщицького роду.
Значення творчості “класика української музичної культури” Миколи Лисенка важко переоцінити – адже широта таланту не обмежувалася лише написанням творів, – вже навчаючись у Харкові в гімназії, 1855 р. (Дмитрієв та Вільчек – його перші педагоги), він стає відомим піаністом – у його репертуарі твори Моцарта, Бетховена, Шопена, імпровізації народних українських пісень. У 1860-му році, перевівшись в Київський університет, він бере активну участь у громадському житті – займається етнографічною роботою, викладає в недільних школах, створює та керує студентським хором, організовує концерти.
Його сатирична опера-памфлет «Андріашіада» викликала в Києві громадський резонанс. У 1867-69 рр. Лисенко навчається в Лейпцігу, у консерваторії, де остаточно зміцнився в намірі присвятити своє життя служінню українській музиці. Виходять його дві збірки українських народних пісень, і він починає роботу над масштабним (83 вокальних твори) циклом «Музика до “Кобзаря”» Т. Г. Шевченка. Українська поезія, дружба з М. Коцюбинським, Л. Українкою, І. Франком стає могутнім художнім поштовхом для творчості Лисенка. Саме через українську поезію входить в його творчість тема соціального протесту, що визначила ідейний зміст багатьох його творів, починаючи з хору «Заповіт» (на вірші Шевченка) і закінчуючи піснею-гімном «Вічний революціонер» (на вірші Франка), яка вперше прозвучала в 1905 р., а також оперою «Енеїда» (за І. Котляревським, 1910 р.) – найлютішою сатирою на самодержавство.
У 1874-76 рр. Лисенко займався в Петербурзі у М. Римського-Корсакова, зустрічався з членами «Могутньої купки», багато часу і сил віддавав роботі в Музичному відділі Соляного містечка (місце промислових виставок, там влаштовувалися концерти), де безкоштовно керував аматорським хором. Досвід російських композиторів, засвоєний Лисенко, виявився досить значним. Він дозволив на новому, більш високому професійному рівні здійснювати органічне злиття національних і загальноєвропейських стильових закономірностей.
Композитор вів величезну роботу по збиранню, вивченню і пропаганді українського фольклору, вбачаючи в ньому невичерпне джерело натхнення і майстерності. Він створив численні обробки народних мелодій (понад 600), написав кілька наукових праць, серед яких найбільш значний реферат «Характеристика музичних особливостей малоросійських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» (1873). Його рівною мірою цікавив фольклор інших народів. Він записував, обробляв, виконував не лише українські, а й польські, сербські, моравські, чеські, російські пісні, а керований ним хор мав у своєму репертуарі професійну музику європейських композиторів від Палестріни до К. Сен-Санса. Лисенко стає першим інтерпретатором в українській музиці поезії Г. Гейне, А. Міцкевича.
Оперна творчість композитора знаменує собою появу українського національного музичного театру. Лисенко написав 10 опер, серед яких найвідомішими, та популярними й зараз є лірико-побутова комічна опера “Наталка-Полтавка” (1889 р.), основою для якої послужила однойменна повість І.Котляревського, та народна музична драма “Тарас Бульба” (1890 р.) – за Гоголем. Незважаючи на активну підтримку російських музикантів, особливо П. Чайковського, ця опера за життя композитора поставлена ​​не була, і слухачі познайомилися з нею тільки в 1924 р.
Також відомі дитячі опери композитора – «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892)…
Серед невеликої кількості духовних творів – “Боже, Великий, Єдиний” – напевно найвідоміший, його зараз можна почути чи не на кожній літургії.
Фортепіанна творчість Лисенка представлена циклами мініатюр –  «Альбом літа 1900», «Альбом особистий» та ін. Великі твори – “Українські рапсодії”, “Українська сюїта”…

Багатогранна громадська діяльність Лисенка. Він першим організував в Україні аматорські хорові колективи, їздив з концертами по містах і селах. За активної участі Лисенка в 1904 р. в Києві була відкрита музично-драматична школа (з 1918 р. – музично-драматичний інститут його імені), в якій отримав освіту найстаріший український композитор Л. Ревуцький. У 1905 р. Лисенко організував товариство «Боян», через 2 роки – Український клуб з музичними вечорами.
Будучи “неугодним” імперському режиму, композитора у 1907 році заарештовують. Помирає М.Лисенко в Києві, в 1912 році, де й був похований (на Байковому кладовищі).

Петро Ілліч Чайковський (1840-1893)

Відомий російський композитор українського походження Петро Ілліч Чайковський народився в далекі часи розквіту романтизму – 25 квітня 1840-го року, в Воткінську, що в Вятській губернії Російської Імперії. Зараз він найбільше відомий як композитор, але серед його амплуа слід також виділити диригента, музичного журналіста і педагога.
П.І.ЧайковськийНаписав він не так вже й багато, всього вісімдесят творів, серед яких три опери та сім симфоній, знамениті балети «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Спляча красуня», більше ста романсів.
Ілля Чайковський, батько Петра Ілліча, відомий інженер, а ось Петро Федорович, дід майбутнього композитора, у нього було прізвище Чайка (давній козацький рід),
і народився він в селі Миколаївка, що в Полтавській області. Здобув медичну освіту і потім служив в якості медичного офіцера.
Батьки Петра дуже любили музику. Його мама грала на фортепіано і домашньому механічному органі – оркестріоні. Вони часто чули мелодійні пісні робітників із заводу і селян.
Петро ріс розумним, тямущим хлопчиком. У шість років він вільно висловлювався і писав не тільки російською, а й німецькою та французькою мовами. Однак обдарований хлопчик мав слабке здоров’я, він часто хворів.
Батьки Петра відправили свого сина в Імператорське училище правознавства. Воно знаходилося поблизу від вулиці, яка зараз носить ім’я Чайковського.
Петро провів два роки дуже далеко від рідного дому і від близьких йому людей. Найбільше юнак переживав через розлуки зі своєю матір’ю, до якої був сильно прив’язаний.
1852-й рік. Сім’я переїздить до Петербургу, а Петро поступає в училище. Незабаром він здобуває репутацію гарного піаніста, схильного до імпровізації. В шістнадцять років він став займатися у Луїджі Піччолі і більшу частину свого часу приділяти музиці. Потім наставником юнака стає Рудольф Кюндінгер.
Закінчивши своє навчання в училищі в 1859-му році, Чайковський отримав чин титулярного радника, після чого став працювати в Міністерстві юстиції.
У 1862-му році він став одним з перших студентів Петербурзької консерваторії по класу композиції. Теорії його навчав Микола Іванович Заремба, а оркестровку молодому Чайковському викладав Антон Григорович Рубіншейн – відомий педагог та піаніст.
Ця ідилія тривала до 1865-го року, поки Петро не закінчив Петербурзьку консерваторію з великою срібною медаллю. У той час він написав кантату на оду Шиллера «До радості». Серед інших робіт Чайковського, написаних у студентські роки, можна виділити увертюру до «Грози» Островського і танці дівчат, які він потім включив в оперу «Воєвода».
У січні 1866 року Микола Григорович Рубінштейн, директор щойно заснованої Московської консерваторії і брат викладача Чайковського, запросив його до Москви, де Петро отримав місце професора класів композиції, гармонії, теорії, оркестровки.
У 1868 році Петро Ілліч вперше виступає в якості музичного критика. Тоді ж він знайомиться з членами «Могутньої купки». Вони хоч і відрізнялися у своїх поглядах на музику, але зберігали дружні стосунки.
У цей час у Чайковського прокидається інтерес до програмної музики. Програмна музика – це жанр, в якому задум музичного твору переданий в супутньому трактаті. Балакірєв пропонує Петру написати увертюру-фантазію, і він починає працювати над «Ромео і Джульєттою», яка згодом принесла йому світову славу, і з якої популярність композитора почала швидко зростати.
Приблизно в цей же час він познайомився з оперною співачкою Дезіре Арто. Вони були закохані, і навіть планували одружитися.
Сімдесяті роки дев’ятнадцятого століття у творчості Петра Чайковського стали часом пошуків. Він захопився минулим Росії, її історією, культурою і побутом, українським походженням свого роду. Тоді він пише опери “Мазепа”, «Опричник», «Черевички», «Снігуронька», балет «Лебедине озеро»
До 1877 стали ходити різні непристойні чутки про його особисте життя, і, щоб покінчити з плітками, він вирішує одружитися на Антоніні Мілюковій, колишній студентці консерваторії. Та всього через декілька тижнів їх шлюб розпався, хоча розлучитися їм не вдалося, і вони так і жили в роздільному шлюбі.
Отримавши певну свободу, він наступного року залишив Московську консерваторію і виїхав за кордон. Цю поїздку проспонсорувала Надія фон Мекк (його таємна прихильниця), вдова залізничного магната, з якою Петро особисто ніколи
не зустрічався, але вів активне листування. Їх дивні стосунки завершилися в 1891 році, коли фон Мекк раптово припинила посилати і листи, і гроші. Їй він присвятив свою Четверту симфонію.
У 1881-му році він зрозумів, що з боргами пора щось робити. І написав імператору листа, в якому просив позичити йому три тисячі рублів з ​​тим, щоб борг вираховувався з наступних постановок Чайковського.
Можливо, це стало однією з причин того, що в середині вісімдесятих років Чайковський знову починає активно працювати, його вибирають директором Московського відділення РМО, а його роботи стають широко відомі за кордоном. У 1885 році він припиняє активні подорожі по Європі та Росії і поселяється в поміщицькому будинку під Клином.
Наприкінці свого життя він працював все більше не як композитор, а як диригент. У 1889 році він здійснює тур по Німеччині і Швейцарії, в якому знайомиться з Йоганнесом Брамсом і Едвардом Грігом.
А навесні 1891-го року Чайковський відправляється в США. Там він успішно виступає в якості диригента.
1893-й рік. Петро Чайковський випив некип’яченої води, заразився холерою і через кілька днів, 6 листопада, помер. Всього лише за 10 днів до цього відбулася прем’єра його Шостої симфонії. Олександр Третій, який був у той час імператором, особисто покрив всі витрати на похорон композитора.


Микола Леонтович  (1877-1921)


М.Леонтович

Микола Леонтович (1877-1921) – український композитор, хоровий диригент, педагог. Автор всесвітньо відомих хорових обробок народних пісень“Щедрик”, “Дударик”, “Козака несуть”. Основу музичної спадщини композитора складають хорові мініатюри – обробки народних пісень, які донині неперевершені, та виконуються хоровими колективами цілого світу.


Микола Андрійович Римський-Корсаков

 (1844-1908)

Микола Андрійович Римський-Корсаков – російський композитор, диригент і педагог, був членом групи композиторів “Могутня купка”. Особливо значним був його вплив у встановленні безкомпромісного професіоналізму російської музичної школи на рубежі століть.
М.Римський-КорсаковМикола Римський-Корсаков народився в місті Тіхвіне, недалеко від Новгорода, 6 (18) березня 1844, в дворянській сім’ї і, хоча хлопчик рано проявив музичні здібності, він, за сімейною традицією, у віці 12 років (в 1856 році) був спрямований у військово-морське училище в Санкт-Петербурзі, де провів наступні чотири роки. У Санкт-Петербурзі Римський-Корсаков став ходити в оперу, почав робити на фортепіано свої власні аранжування витягів з улюблених опер. Він став брати уроки гри на фортепіано у відомого піаніста Федора Канілле, який заохочував його перші досліди в творі музики.
Восени 1861 Канілле представив молодого курсанта колу талановитих дилетантів, які отримували від Мілія Балакірєва професійні рекомендації і поради. Цей “балакірєвське коло” шукало російську основу вираження в музиці на моделі М.І.Глінки. Його видатні представники – Мілій Балакірєв, Микола Римський-Корсаков, Олександр Бородін, Модест Мусоргський, Цезар Кюї – стали тим, що критик Володимир Стасов набагато пізніше назвав “Могутня купка” або “П’ять”.
По закінченні військово-морського училища Римський-Корсаков отримує призначення на кліпер “Алмаз” і з 1862 по 1865 рік перебуває у кругосвітній подорожі, під час якої продовжує писати музику, він працює над Першою симфонією. Після повернення на батьківщину, в жовтні 1865 ця симфонія була вперше виконана на концерті Безкоштовної музичної школи, заснованої Балакірєвим. Римський-Корсаков все далі відходить від професії військового моряка і все більше присвячує часу музиці: в 1867 році він написав симфонічну поему “Садко” (набагато пізніше він повернеться до цієї теми для опери), в 1868 році – Другу симфонію (“Антар”).
У 1871 році Римський-Корсаков став професором Петербурзької консерваторії, а в 1873 році він залишив військово-морську службу в якості офіцера і був призначений на новостворену посаду інспектора військово-морських сил, яку займав до 1884 року. З 1874 по 1881 рік він керує Безкоштовною музичною школою. Займаючись педагогічною діяльністю, Римський-Корсаков прийшов до переконання про необхідність професійної підготовки, професійної майстерності та професійного ставлення до музики. Він зробив ретельне вивчення гармонії, контрапункту і, особливо, оркестровки і закликав пройти аналогічний курс своїх колег по балакірєвскому колі. Він опублікував навчальний посібник з гармонії в 1884 році, та оркестровці – в 1896 році. Набуті знання та вміння він втілив у Третій симфонії (1874), в струнному квартеті (1875) і в чудових симфонічних творах – “Іспанське капричіо” (1887), “Шехерезада” (1888), “Дубинушка” (1905). Але більша частина його творчих і душевних сил пішло на створення опер, найбільш важливими з яких є “Снігуронька” (1882), “Садко” (1898), “Сказання про невидимий град Кітеж і діву Февронію” (1907) і “Золотий півник” (1909). Джерелами для цих та інших робіт були казки, в тому числі східні, і російські билини.
Під час політичних заворушень 1905 року Римський-Корсаков протестував проти поліцейських репресій студентів. Консерваторія була закрита, а він був звільнений. Деякі з викладачів, у тому числі Олександр Глазунов, подали у відставку на знак протесту. В результаті консерваторія відновила свою роботу на більш автономній основі, з О. Глазуновим в якості директора і М.Римським-Корсаковим в якості голови відділення оркестровки.
Опера “Золотий півник” створювалася після подій 1905 року. Перші музичні ескізи до опери з’явилися наприкінці 1906 року, а наступного року вже була закінчена вся партитура. В “Золотого півника” вкладено якесь особливе прозріння композитора, це найбільш їдка, гірка, парадоксальна і актуальна опера Римського-Корсакова,  найказковіша з усіх його казок. Можна тільки дивуватися, наскільки композитор в цій опері пішов у зовсім інші сфери щодо музичної мови, системи використання і модифікації лейтмотивів, гармонії, навіть кроків до атональності, складна і досить віртуозна партитура.
Римський-Корсаков був найбільш плідним з “П’яти”, з довгим списком оркестрових творів, 15 операми, а також значною кількістю камерної та вокальної музики. Не менший внесок його на завершення і збереження творчої спадщини інших композиторів: він закінчив, переписав і оркестрував багато творів інших російських композиторів, у тому числі А.Даргомижського, М.Мусоргського, О.Бородіна.
Починаючи приблизно з 1890 року, Римський-Корсаков страждав від стенокардії. З роками хвороба посилилася, після грудня 1907 він не міг працювати. 8 (21) червня 1908 він помер у своєму маєтку Любенськ, поблизу Луги (Санкт-Петербурзька губернія), і був похований на Тіхвінському кладовищі в Олександро-Невській лаврі в Санкт-Петербурзі, поряд з Бородіним, Глінкою, Мусоргським і Стасовим.


Антонін Дворжак (1841-1904)

У селищі Нелагозевес, що розташувалася на березі Влтави, в сім’ї шинкаря народився 8 вересня 1841 один з основоположників чеської національної музичної класики – Антонін Дворжак. Шестирічним він пішов у сільську школу. Церковний органіст (кантор) навчив його грати на скрипці, а в дев’ять років Антонін вже грав в аматорському оркестрі.
А.ДворжакЗакінчивши сільську школу, юнак переїжджає в місто Злоніце. Під керівництвом А. Лиману він навчається грі на альті, фортепіано та органі. У 1857 році Дворжак переїхав до Праги і вступив до Органної школи, де його педагогами були І. Ферстер, І. Звонарж, Ф. Блажек.
По закінченні школи в 1860 році працював артистом в Празькому концертному ансамблі, а з 1862 по 1873 рік у оркестрі оперного театру. Про достаток в той час Антоніну залишалось лише мріяти. Він змушений був давати уроки не надто здатним панночкам з багатих сімей, щоб прогодувати сім’ю. Дворжак також грав на органі в соборі Св. Войтеха в Празі за декілька злотих на місяць. Це було дуже скромне і навіть напівжебрацьке існування. І все-таки він не залишав мрії стати професійним композитором.
П’ять років Дворжак задовольнявся державною стипендією, щоб займатися виключно написанням музики. Першим досвідом Дворжака в жанрі симфонії були «Злоніцкі дзвони». Написана симфонія була в 1865 році, а вперше виконана тільки в 1936 році, бо рукопис партитури, яку Дворжак збирався знищити, був знайдена лише випадково. Доля «Злоніцких дзвонів» – один з доказів тієї вимогливості, з якою ставився до себе Дворжак, постійно переробляючи і знищуючи свої твори. Друга симфонія була написана незабаром після Першої. Це багатий за музичним змістом, але ще не досконалий за формою твір.
Першу популярність йому приносить в 1971 році комічна опера «Король і вугляр». Дворжак часто виступає як диригент, але широку популярність в Чехії здобуває в 1873 році після виконання «Гімну» – патріотичної кантати «Спадкоємці Білої Гори», де героїчна тема втілена з величезною силою.
Третя симфонія створювалася з квітня по липень 1873. Її партитура була послана Дворжаком разом з проханням про надання йому державної стипендії до Відня. Симфонія зацікавила членів Віденської комісії з надання стипендій – Йоганнеса Брамса, Едуарда Гансліка, Йоганна фон Гербека. Отримання такої стипендії (в розмірі 400 золотих) зіграло значну роль в подальшому житті і творчості композитора. Після уважного вивчення його творів член журі з присудження стипендій Йоганнес Брамс вирішив допомогти Дворжаку. Він порекомендував його як виключно талановитого композитора своєму видавцеві Фріцу Сімроку в Берліні. Надруковані невдовзі після цього «Моравські двоголосні наспіви» та «Слов’янські танці» – для фортепіано в 4 руки, мали такий колосальний успіх, що Дворжак за одну ніч став знаменитим.
Безумовно, говорячи про Дворжака, ніяк не можна не обійти увагою іншого знаменитого чеського композитора – Бедржиха Сметану. Занадто багато спільного у творчості і долі цих композиторів, незважаючи на велику різницю у віці. Протягом десяти років служби в театрі Дворжак постійно спілкувався зі Сметаною.
Сметанівські оперні первістки, що стали чеською класикою, і перші симфонії Дворжака створювалися в період бурхливого підйому національної самосвідомості чеського народу, в перші роки після падіння реакційного бахівського режиму. Дворжак, поза всяким сумнівом, продовжував лінію Сметани, підкреслюючи, що чеська музика є музикою слов’янського народу і тому найбільш міцними слід вважати її зв’язки з музичною культурою інших слов’янських народів. Проте, тоді як Сметана створював саме характерну чеську музику, Дворжак, черпаючи натхнення не тільки з чеських, моравських та словацьких джерел, а й з польських і українських, створив особливу форму «думки» за типом української народної пісні. З слов’янської музики він зумів витягти старовинні гармонії і незвичайні музичні модуляції, збагативши свої твори новими ритмами і мелодійними оборотами.
Такі твори Дворжака, як «Слов’янські танці»«Слов’янські рапсодії», струнні квартети мі бемоль мажор і ля мажор, тріо для фортепіано «Думки» та інші, переконують нас в потужному впливі слов’янського фольклору на автора.
З грудня 1884 року у березні 1885 композитор складає Сьому симфонію. Це перша з трьох останніх симфоній Дворжака, які завдяки своїм високим художнім достоїнств і яскраво вираженого національному колориту завоювали всесвітнє визнання. Сьома симфонія – похмура і пристрасна – відрізняється стислістю форми і аскетичністю вираження – в ній немає жодної зайвої ноти.
У цей період Дворжак переніс ряд важких ударів: смерть трьох дітей з 1875 по 1877 рік, смерть матері в 1882 році.
Восьма симфонія, написана в другій половині 1889, – одна з найкращих. Моменти нестримного, стрімкого руху чергуються в ній із замріяними, ліричними епізодами тріумфу. Це могутній потік прекрасної, мінливої ​​за настроєм, типово дворжаківської музики.
Слава його стрімко зростає. Дворжака обирають членом чеської Академії наук і доктором музики Празького університету, запрошують на посаду професора Празької консерваторії. У 1891 році йому було присвоєно почесне звання доктора музики Кембріджського університету та доктора філософії Карлового університету в Празі. У тому ж році він був обраний членом Чеської академії наук і мистецтва та запрошений професором в Празьку консерваторію, однак Дворжак став її директором тільки в 1901 році.
У 1892 році спільно з Ф. Лахнер і Г. Вігані Дворжак відправився в п’ятимісячне турне по містах Чехії і Моравії. У тому ж році вже досить відомий Дворжак був запрошений в Національну консерваторію в Нью-Йорк, щоб навчати молодих композиторів. Він був єдиним автором в Європі, які мали досвід роботи зі слов’янською музикою, і міг теоретично і практично навчити американців писати музику національного характеру. Адже і в цій країні був свій фольклор – негритянський і індіанський, – чому б не використати його в музичній творчості? Восени Дворжак майже на два роки їде до Америки. Разом з ним їде дружина і двоє старших дітей – дочка Отілія і син Антонін. Обидва вони вчаться музиці: Отілія – скрипалька, Тонік – піаніст.
Тут він пише Дев’яту симфонію – свою останню симфонію, якій сам ще до прем’єри дав програмний заголовок «З Нового Світу». Цей твір відрізняється багатством поетичної фантазії, монументальністю форм, технічною майстерністю. Вперше симфонія прозвучала 15 грудня 1893 в нью-йоркському Карнегі-холі.
«З Нового Світу» є кращою симфонією Дворжака і одним з найпопулярніших творів світового репертуару. Нема диригента чи оркестру, які б не любили і не грали цю симфонію. Завдяки Дев’ятій симфонії «З Нового Світу», квартету для струнних фа мажор – «Американському» і іншим творам, написаним в Америці (включаючи і найбільш відомий в світі «Віолончельний концерт сі мінор»), Дворжак став найпопулярнішим автором на цьому континенті, відкривачем джерела натхнення для серйозної музики, про існування якого Америка не підозрювала.
Прославився Дворжак і в Англії, де з часів Генделя встановилася певна традиція створення великих вокально-інструментальних творів. Саме для Англії композитор у наступні десять років написав ряд великих творів для хорів і солістів з оркестром (кантату «Весільні сорочки», ораторію «Свята Людмила»«Реквієм»).
Помер композитор 1 травня 1904 року. Дворжак був дуже скромним за вдачею, надзвичайно побожним, любив природу (його пристрастю були голуби, яких він тримав у своєму літньому будинку). Він захоплювався локомотивами і пароплавами, ритмом життя великих міст, хоча часто втікав з них в сільську глушину. Але насамперед він був композитором. У якому б жанрі Дворжак не пробував себе, скрізь він був індивідуальний. Він – найбільш часто виконуваний і найвідоміший чеський композитор, його винахідливість у музиці дуже велика, а краса мелодій – неповторна.


Михайло Глінка (1804-1857)

В особі Михайла Глінки російська музична культура вперше отримала композитора світового значення. Спираючись на багатовікові традиції російської народної та професійної музики, досягнення та досвід європейського музичного мистецтва, Глінка завершив процес формування національної композиторської школи, ставши першим російським композитором-класиком.
М.ГлінкаМихайло Іванович Глінка (з рос. Михаил Иванович Глинка) народився 1 червня 1804 в селі Новоспаському, маєтку своїх батьків, що на Смоленщині, у родині польського походження (його прадід був польським шляхтичем з роду Глінків).
Систематичне навчання музиці почалося досить пізно та натому ж рівні, що і навчання загальних дисциплін. Першою вчителькою Глінки була гувернантка Варвара Федорівна Кламер.
Про своє становлення як композитора Глінка пише в своїх «Записках» – чудовому зразку мемуарної літератури. Головними враженнями дитинства він називає російські пісні (вони були «Першою причиною того, що згодом я став переважно розробляти народну російську музику»), а також кріпацький оркестр дядька, який він «любив найбільше». Хлопчиком Глінка грав у ньому на флейті та скрипці, а ставши дорослішим, диригував. «Живим поетичним захопленням» наповнювали його душу дзвін і церковний спів. Юний Глінка непогано малював, пристрасно мріяв про подорожі, вирізнявся жвавістю розуму і багатством фантазії.
Сприятливий вплив на Глінку мало перебування в Петербурзькому благородному пансіоні (1817-22 роки), який славився прогресивно мислячими викладачами. Його вихователем в пансіоні був В. Кюхельбекер.
У ідейно-художньому формуванні майбутнього композитора чималу роль зіграла російська література, безпосереднє спілкування з О. Пушкіним, В. Жуковським, А. Дельвігом, А. Грибоєдовим, В. Одоєвським, А. Міцкевичем. Глінка бере уроки фортепіанної гри у Дж. Філда, а потім у Ш. Майера, навчається співу, грі на скрипці. Часто буває у театрах, відвідує музичні вечори, музикує в 4 руки з братами Вієльгорськими, А. Варламовим.
У 1822 році, після закінчення пансіону, з’являється перший твір Глінки як композитора – варіації для арфи або фортепіано на тему з опери “Швейцарське сімейство”, австрійського композитора Вейгля.
Саме в цей час були написані відомі романси та пісні: “Не искушай меня без нужды” (на слова Е.А.Баратинського), “Не пой, красавица, при мне” (на слова А.С.Пушкіна), “Ночь осенняя, ночь любезная” (на слова А.Я.Римського-Корсакова) та інші.
У 1823 році Глінка здійснює подорож по Кавказі. А у 1830 році Глінка їде до Італії, по дорозі затримавшись в Німеччині. Приїхавши до Італії, Глінка поселився в Мілані, який був у той час центром музичної культури.
Тут він перебуває у полоні нових вражень – відвідуючи кожну оперну постановку, кожен концерт. В Італії Глінка зближується з В. Белліні, Г. Доніцетті, зустрічається з Ф. Мендельсоном, пізніше серед його друзів з’являться Г. Берліоз, Дж. Мейєрбер, С. Монюшка. У цей час з’являються його п’єси на теми популярних опер, інструментальні ансамблі.
У липні 1833 року Глінка залишає Італію, по дорозі до Берліну він зупиняється у Відні. В Берліні Глінка вдосконалює свої музично-теоретичні знання у знаменитого на той час теоретика Зігфріда Дена.
Саме тут, далеко від батьківщини, Глінка повною мірою усвідомив своє справжнє призначення. «Думка про національну музику … більше і більше прояснювалася, виник намір створити російську оперу».
Цей задум здійснився після повернення до Петербурга – у 1836 році була завершена опера «Іван Сусанін». Її сюжет, підказаний Жуковським, давав можливість втілити надзвичайно захоплюючу Глінку ідею подвигу в ім’я порятунку батьківщини.
Прем’єра опери 27 листопада 1836 року була сприйнята передовими діячами російської культури як подія великого значення.
Окрилений успіхом, відразу ж після прем’єри «Івана Сусаніна» Глінка починає роботу над оперою «Руслан і Людмила» (на сюжет поеми Пушкіна).
Однак всілякі обставини: невдале одруження (одружується у 1835 році на Марії Петрівні Івановій), що завершилося розлученням; найвища милість – служба в Придворній співацькій капелі, яка забирала багато сил; трагічна загибель Пушкіна на дуелі зруйнувала плани спільної роботи над твором, – все це не сприяло творчому процесу.
Одночасно з’являються й інші твори – романси на вірші Пушкіна, вокальний цикл «Прощання з Петербургом» (на вірші Кукольника), перший варіант «Вальсу-фантазії», музика до драми Кукольника «Князь Холмський».
У цей час Глінка працює в якості співака та вокального педагога. Він пише «Етюди для голосу», «Вправи для удосконалення голосу», «Школу співу». Серед його учнів С. Гулак-Артемовський, Д. Леонова та інші.
Прем’єра опери «Руслан і Людмила» 27 листопада 1842 року була зустрінута дуже критично. Вороже зустріла оперу аристократична публіка на чолі з імператорською родиною.
У 1844 році Глінка знову вирушає у подорож до Європи – спочатку до Парижа (1844-45 роки), а потім до Іспанії (1845-47 роки).
Іспанські враження надихнули Глінку на створення двох симфонічних п’єс: «Арагонської хоти» (1845 рік) і «Спогади про літню ніч в Мадриді» (1848-51 роки). Одночасно з ними у 1848 році з’являється знаменита «Камаринська» – фантазія на теми двох російських пісень. З цих творів веде свій початок російська симфонічна музика.
Останні роки життя Глінка проводить в Росії (Новоспаське, Петербург, Смоленськ) та за кордоном (Варшава, Париж, Берлін).
Помирає Глінка 15 лютого 1857 року в Берліні. Його прах був перевезений у Петербург, та захоронений на кладовищі Олександро-Невської лаври.


Роберт Шуман (1810-1856)

Творчість Шумана позначила зрілий етап музичного романтизму з його загостреною увагою до відображення складних психологічних процесів людського життя. Фортепіанні та вокальні цикли Шумана, багато з камерно-інструментальних, симфонічних творів відкрили новий художній світ, нові форми музичного вираження. Музику Шумана можна уявити собі як низку надзвичайно містких музичних миттєвостей, що відобразили мінливі і дуже тонко розрізнені душевні стани людини.
Р.ШуманРоберт Шуман (з нім. Robert Schumann) народився 10 червня 1810 року у провінційному саксонському містечку Цвіккау у сім’ї видавця та книготорговця Августа Шумана. Батько Шумана, людина інтелігентна та непересічна, підтримував художні нахили свого молодшого сина. Відомо, що він навіть їздив у Дрезден до Вебера, щоби вмовити того керувати музичним вихованням сина. Вчителем Шумана був органіст І.Г.Кунтш.
Шуман починає писати в семирічному віці, але він рано звернув на себе увагу як перспективний піаніст і довгий час у центрі його музичної діяльності було фортепіанне виконавство.
Величезне місце в духовному розвитку юнака займали літературні інтереси. У шкільні роки на нього справили глибоке враження твори Гете, Шіллера, Байрона і давньогрецьких трагіків. Пізніше його літературним кумиром став напівзабутий нині улюбленець німецьких романтиків Жан Поль (справжнє прізвище Й.П.Ріхтер). Перебільшена емоційність цього письменника, його прагнення до зображення незвичайного, неврівноваженого, його своєрідна мова, переобтяжена складними метафорами, зробили великий вплив не тільки на літературний стиль Шумана, але і на його музичну творчість.
Єдність літературних і музичних образів є однією з найхарактерніших рис шуманівського мистецтва.
Після смерті батька в 1826 році життя композитора перетворилося, за його власними словами, в «боротьбу між поезією і прозою».
Під впливом матері і опікуна він у 1828 році по закінченні гімназичного курсу поступає на юридичний факультет Лейпцігського університету.
Заняття з відомим фортепіанним педагогом Ф. Віком, відвідування концертів в Лейпцігу, знайомство з творами Ф.Шуберта сприяли рішенню присвятити себе музиці.
У 1830 році Шуман вперше почув Паганіні і зрозумів, які грандіозні можливості закладені у виконавському мистецтві. Під враженням гри великого артиста Шуманом опанувала спрага музичної діяльності. Тоді, навіть не маючи керівника по композиції, він береться за написання твору. Прагнення створити виразний віртуозний стиль викликало згодом до життя «Етюди для фортепіано за Каприсами Паганіні» і «Концертні етюди за Каприсами Паганіні».
Перебування в Лейпцігу, Гейдельберзі (куди він перевівся в 1829 році), поїздки у Франкфурт, Мюнхен, де він знайомиться з Гейне, літня подорож по Італії – все це розширює його загальний кругозір.
У 1830 році душевний розлад композитора, вимушеного займатися юриспруденцією, призводить до того, що Шуман залишає Гейдельберг і знову повертається в Лейпціг до Віка, щоб цілком і назавжди присвятити себе музиці.
Роки, проведені в Лейпцігу (з кінця 1830 року до 1844-го), найбільш плідні у творчості Шумана. Він серйозно пошкодив руку, і це позбавило його надії на кар’єру віртуозного виконавця (Шуман винайшов апарат, що дозволяв розвивати четвертий палець. Працюючи багато годин поспіль, він безнадійно пошкодив праву руку).
Тоді весь свій видатний талант, енергію і пропагандистський темперамент він звернув на композицію і музично-критичну діяльність.
З 1831 року Шуман систематично бере уроки композиції у Г. Дорна, вивчає творчість Й.С.Баха і Л. ван Бетховена. Сміливий, самобутній, закінчений стиль його перших творів здається майже неправдоподібним. «Метелики» (1829-1831), варіація «Аbegg» (1830), «Симфонічні етюди» (1834), «Карнавал» (1834-1835), «Фантазія» (1836), «Фантастичні п’єси» (1837), «Крейслеріана» (1838) і безліч інших творів 30-х років для фортепіано відкрили нову сторінку в історії музичного мистецтва.
На цей ранній період припадає також майже вся чудова публіцистична діяльність Шумана.
У 1834 році Шуман з допомогою своїх друзів стає редактором, а потім і видавцем «Нового музичного журналу», зібравши навколо себе однодумців, які виступали на сторінках журналу як давідсбюндлери – члени «Давидового братства» («Давідсбунда»). Він ставив своєю метою боротьбу з поверхневими творами композиторів-віртуозів, які заполонили концертну естраду того часу.
У своїх статтях, написаних в оригінальній художній формі – у вигляді сцен, діалогів, афоризмів тощо, – Шуман представляє читачеві ідеал істинного мистецтва, який він бачить у творах Ф.Шуберта, Ф.Мендельсона, Ф.Шопена, Г.Берліоза, в музиці віденських класиків, у грі Н. Паганіні та юної піаністки Клари Вік – дочки свого вчителя.
Сам Шуман часто підписував свої рецензії іменами вигаданих Давідсбюндлерів Флорестана і Евсебія. Обидва героя – палкий, енергійний і іронічний Флорестан та юний елегійний поет і мрійник Евсебій – уособлювали собою дві сторони особистості самого композитора. У сюїті характеристичних п’єс «Карнавал» (1834-35 роки) Шуман створює музичні портрети Давідсбюндлерів – Шопена, Паганіні, Клари Вік (під ім’ям Кіаріна), Евсебія, Флорестана.
Творчим злетом музичного генія – твори «Фантастичні п’єси»«Танці Давідсбюндлерів», Фантазія до мажор, «Крейслеріана», «Новеллетти», «Гумореска», «Віденський карнавал», та боротьбою за право воз’єднатися з коханою Кларою Вік (її батько всіляко перешкоджав цьому шлюбу) ознаменувалися події другої половини 30-х років у житті композитора.
Прагнучи знайти більш широку арену для своєї музичної та публіцистичної діяльності, Шуман проводить сезон 1838-39 років у Відні, однак меттерніхівська адміністрація і цензура перешкодили виданню там журналу.
У 1840 році композитор одружується з Кларою Вік – видатною німецькою піаністкою, гра якої вражала не лише рідкісною технічною досконалістю, а й глибоким проникненням в авторський задум. Цей рік стає для Шумана роком пісень, за короткий час він створює більше 130 пісень, в числі яких найбільш видатні збірки та цикли – «Коло пісень» та «Любов поета» (на тексти Г.Гейне), «Мірти» (на вірші різних поетів), «Коло пісень» (на тексти Ейхендорфа), «Любов і життя жінки” (на вірші Шаміссо).
Натомість, 1841 рік вже проходить під знаком симфонізму – з’являються його чотири великі симфонічні твори – Перша симфонія, симфонія d-moll (відома як Четверта), «Увертюра, скерцо та фінал», перша частина фортепіанного концерту.
У 1842 році Шуман пише ряд прекрасних творів у камерно-інструментальній сфері – три струнних квартети, фортепіанний квартет, фортепіанний квінтет.
В 1843 році, з появою ораторії «Рай і Пері», Шуман опановує останню не порушену ним область музичного мистецтва – вокально-драматичну.
Творчість Шумана в 40-50-х роках проходить у чергуванні підйомів та спадів, багато в чому пов’язаних з нападами душевної хвороби, перші ознаки якої з’явилися ще в 1833 році.
У 1843 році Шуман викладає в Лейпцігській консерваторії, яка щойно відкрилась, з того ж року починає виступати як диригент.
Серед творів кінця 40-вих років зустрічаємо монументальні партитури, твори в контрапунктичному стилі під впливом Баха, пісенні та фортепіанні мініатюри.
Починаючи з 1848 року він складає хорову музику в німецькому національному дусі. Однак саме в роки найбільшої зрілості композитора виявилися суперечливі риси його художнього стилю.
В цей період Р.Шуман разом з дружиною багато гастролює, до її репертуару входять також твори чоловіка. У 1844 році Шуман разом із Кларою їздить до Росії, у 1846 році – до Праги, Берліна, Відня, а в 1851-1853 році – до Швейцарії та Бельгії.
У 1848-1849 роках він закінчує свою єдину оперу «Геновева», пише кращу з трьох частин музики до «Фауста» Гете (відому як перша частина) і створює один із своїх найбільш видатних творів – увертюру і музику до драматичної поеми Байрона «Манфред».
Великою подією останніх років життя Шумана була його зустріч з двадцятирічним Брамсом. Стаття «Нові шляхи», в якій Шуман передрікав своєму духовному наступникові велике майбутнє, завершила його публіцистичну діяльність.
У лютому 1854 року сильний напад хвороби призвів до спроби самогубства. Пробувши 2 роки в лікарні (Енденіх, поблизу Бонна), 29 червня 1856 року Шуман помер.

Ніколо Паганіні (1782-1840)

Передова новаторська творчість Паганіні – один з яскравих проявів музичного романтизму, що отримала розповсюдження в італійському мистецтві (в тому числі в операх Дж.Россіні та В.Белліні) 19 ст.
Паганіні вражав слухачів пафосом виконання, яскравістю образів, польотом фантазії, драматичними контрастами, надзвичайним віртуозним розмахом гри. У його творчості повною мірою виявлялися особливості італійського народного імпровізаційного стилю.
Паганіні першим з скрипалів виконував концертні програми напам’ять. Сміливо вводячи нові прийоми гри, збагачуючи колористичні можливості інструмента, Паганіні розширив сферу впливу скрипкового мистецтва, заклав основи сучасної техніки гри на скрипці. Він широко використовував весь діапазон інструменту, застосовував у грі розтяжку пальців, стрибки, різноманітну техніку подвійних нот, флажолети, pizzicato, ударні штрихи, гру на одній струні.
Деякі твори Паганіні настільки технічно складні, що після його смерті довгий час вважалися невиконуваними.
Н.ПаганініНіколо Паганіні (з італ. Niccolo Paganini) народився 27 жовтня 1782 року в невеликому кварталі Генуї, у вузькому провулочку під назвою «Чорна кішка», у сім’ї Антоніо Паганіні, колишнього портового робітника та Терези Боччардо, простої городянки. Антоніо мав в порту невеличку крамницю, пристрасно любив музику і грав на мандоліні та скрипці.
Одного разу матері Ніколо приснився дивний сон: з’явився до неї ангел і запитав, яку милість від Бога вона хотіла б отримати. Оскільки глибоко віруюча жінка дуже любила музику, вона попросила божественного посланця про те, щоб її син Ніколо став великим музикантом. Розповідь про цей чудесний сон справила велике враження на чоловіка Терези. Порадившись, батьки Нікколо твердо вирішили навчати дитину грі на скрипці – інструменті, який став завдяки старанням Гварнері, Страдіварі та Аматі музичним символом Італії.
Ніколо було 7 років, коли він уперше бере до рук скрипку. Батько змушує талановитого сина займатися на інструменті цілими днями, не дозволяючи виходити на вулицю для ігор з однолітками. Він навіть замикає його в темному сараї, щоб той не втік від занять. У результаті постійні заняття остаточно підірвали і без того погане здоров’я Ніколо, і періоди невтомної гри на скрипці чергуються тепер з хворобами. Багатогодинні заняття довели дитину до каталепсії – стану між життям і смертю. Батьки вже вважали хлопчика померлим, оскільки він не подавав ніяких ознак життя. Ніколо отямився лише в труні від жалібних звуків траурної музики.
За дуже короткий час Ніколо досяг настільки великих успіхів, що слава про його надзвичайні здібності поширюється далеко за межі скромного провулка Чорної кішки.
У восьмирічному віці Ніколо пише свою першу скрипкову сонату і кілька важких варіацій. Першим серйозним педагогом Паганіні стає генуезький поет, скрипаль і композитор Франческо Ньєкко.
У десять років Ніколо протягом півроку бере 30 уроків у скрипаля Джакомо Кости а також регулярно грає в церквах на недільних і святкових богослужіннях.
У віці 11-ти років виступає із самостійним концертом у Генуї (серед виконаних творів – власні варіації на французьку революційну пісню «Карманьола»).
Початок 1800-х років – перші гастролі. Спочатку Ніколо виступає в Пармі – виступи проходять з величезним тріумфом. Після Парми він отримує запрошення виступити при дворі герцога Фердинанда Бурбонського.
Батько Нікколо, розуміючи, що на таланті сина можна заробити непогані гроші, бере на себе організацію гастролей по всій Північній Італії. Паганіні з великим успіхом виступає у Флоренції, Пізі, Болоньї, Ліворно, Мілані.
Як не дивно, але саме в юному віці народилися багато з його прославлених каприччіо, у яких простежується творче переосмислення скрипкових технічних прийомів і принципів у музиці, вперше введених італійським композитором Локателлі, які представляли собою швидше технічні вправи. Двадцять чотири капричіо Паганіні досі залишаються одним з найбільш унікальних явищ музичної культури скрипкового мистецтва, вражають нестримною пристрасністю, неймовірною сміливістю й оригінальністю мислення. Ці невеликі твори справили колосальний вплив, як на музикантів-сучасників великого італійця, так і на композиторів майбутніх поколінь.
У вересні 1800 року він залишає батьківський дах, і в дев’ятнадцять років, ставши самостійною людиною, переїздить в Лукку, де проводить кілька років. Тут, він продовжує з успіхом давати концерти, вдосконалюючи свою майстерність, і стає першою скрипкою Луккської Республіки. У цей час молодий музикант вперше закохується. Майже три роки він не гастролює, розважається грою на гітарі та скрипці, весь час проводячи з дамою свого серця. Тоді з’являються 12 сонат для скрипки та гітари, й він знову повертається в Геную.
Незабаром слава генуезького скрипаля докотилася до Елізи Бонапарт, сестри Наполеона, який подарував їй герцогство Лукку і Пьомбіно. Княгиня запропонувала Паганіні повернутися в Лукку і вступити на службу до її двору в якості скрипаля і диригента оркестру, на що Паганіні погоджується, отримавши титул «камерного віртуоза». Між молодим скипалем та княгинею спалахує пристрасть, яку вони ретельно мусять приховувати.
Скрипаль швидко охолонув до Елізи, і незабаром захопився іншою представницею родини Наполеона, з якою зустрівся в 1808 році в Турині. Це була улюблена сестра імператора, чарівна Паоліна Боргезе. Проте і їх роман триває недовго…
Поступово слава про Паганіні виходить за межі Італії. Багато європейських скрипалів приїжджають помірятися з ним силами, але ніхто з них не може стати його гідним конкурентом.
Зокрема, під час концертів у Мілані в 1815 році відбулося змагання між Паганіні та французьким скрипалем Ш. Лафоном, що визнав себе переможеним. Воно було свого роду виразом боротьби, що відбувалася між старою класичною школою і романтичним напрямком, який приходив їй на зміну.
Німець – Людвіг Шпор, що вважався в той час найкращим скрипалем Німеччини, приїхав спеціально до Італії, щоб почути Паганіні.
У віці 46 років, на вершині слави, Паганіні вперше виїжджає за межі Італії. Його виступи в Австрії, Чехії, Німеччині, Франції, Англії та інших країнах Європи викликали захоплену оцінку передових діячів мистецтва.
Ф. Шуберт і Г. Гейне, Й. Гете і О. Бальзак, Е. Делакруа і T. A. Гофман, Р. Шуман, Ф. Шопен, Г. Берліоз, Дж. Россіні, Дж. Майєрбер і багато інших видатних постатей того часу знаходилися під гіпнотичним впливом скрипки Паганіні.
Для сучасників він здавався загадкою, феноменом. Одні вважали його генієм, інші – шарлатаном. Важко ще знайти в історії людства таку особистість, навколо якої народилася б така неймовірна кількість чуток, кумедних історій та фантастичних легенд. По всій Європі ходили цілком серйозні плітки, нібито Паганіні продав душу чорту, задля того, аби стати кращим скрипалем світу. Саме такий образ видатного скрипаля змальований відомим німецьким поетом Генріхом Гейне у його “Флорентійських ночах”.
Тому, втім, чимало сприяла своєрідність його «демонічної» зовнішності та романтичні, пов’язані з іменами багатьох знатних жінок, епізоди біографії.
Католицьке духовенство переслідувало Паганіні за антиклерикальні висловлювання, співчуття руху карбонаріїв.
Доменіко Гальвано – єпископ Ніцци, де перебував на лікуванні видатний скрипаль, відразу після смерті Паганіні звинуватив його в єресі, і на цій підставі заборонив церковне поховання його останків. Забальзамоване тіло декілька разів переховували, поки аж через 56 років після смерті (помер 17 травня 1840 року), з дозволу папи римського, не було поховане в Пармі.
Паганіні – видатний композитор. Його твори вирізняються пластичністю і співучістю мелодій, сміливістю модуляцій. У його творчій спадщині виділяються «24 каприччіо» для скрипки соло ор. 1, 1-й та 2-й концерти для скрипки з оркестром (D-dur, 1811 рік; h-moll, 1826 рік; фінальна частина останнього – знаменита «Кампанелла», що у перекладі з італійської означає “дзвіночок”). Залишаються в репертуарі сучасних виконавців і деякі варіації Паганіні – на теми опер «Попелюшка»«Танкред»«Мойсей» Дж.Россіні, на тему балету «Весілля Беневенто» Ф. Зюсмайера (композитор назвав цей твір «Відьми»), віртуозні твори “Венеціанський карнавал”“Безперервний рух” (“Perpetuum mobile”).
Велике місце у творчості Паганіні займали варіації на оперні, балетні та народні теми, камерно-інструментальні твори та ін. Чудово володіючи гітарою, Паганіні написав також біля 200 п’єс для цього інструменту.
Його твори, відмічені самостійністю стилю, сміливістю фактури, новаторством, послужили базою для всього подальшого розвитку скрипкового мистецтва. Пов’язаний з іменами Ф.Ліста, Ф. Шопена, Р.Шумана та Г.Берліоза переворот у фортепіанному виконавстві та мистецтві інструментовки, що почався в 30-х роках 19 ст., був значною мірою викликаний впливом творчості Паганіні.
Мелодії його «Кампанелли» і Двадцять четвертого каприса лягли в основу обробок і варіацій композиторів різних поколінь і шкіл: Ф.Ліста, Ф.Шопена, Й.Брамса та ін.
З 1954 року в Генуї щорічно проводиться міжнародний конкурс скрипалів імені Паганіні. Обов’язковою умовою для конкурсантів є виконання творів Паганіні, а переможець отримує право грати на скрипці Паганіні, під ім’ям “Cannone”, роботи видатного італійського скрипкового майстра Гварнері дель Джезу, яку геній заповів рідному місту.